23-річний нацгвардієць Владислав з перших днів повномасштабного вторгнення боронив Маріуполь. Коли стало дуже небезпечно, то свою вівчарку Джекі залишив на заводі “Aзовсталь”. А далі підрозділ Влада опинився в оточенні і командири наказали виходити з міста.
“Я розібрав свою зброю, закопав її, переодягнувся в цивільний одяг. Буквально на кожному блокпості мене намагалися посадити в яму іііі зі мною там “попрощатися””, — розповідає Владислав.
Як тільки хлопець прибув в Запоріжжя, то одразу зв’язався з побратимами на заводі- як його Джекі.
Відповідь була невтішною – туди, де перебували побратими і собаки прилетіло щось велике. Ніхто не вижив.
“Потім була маленька частинка надії, сказали, що тiло мого собаки знайти не можуть”, — говорить Владислав.
І через кілька тижнів йому подзвонила мама і сказала два найкращі слова – “Джекі жива”. Це було чудо, бо собака ніколи не була в рідному домі Владислава.
“Між територією заводу і будинком, в якому ми жили, близько 15 км. Причому ми з Джекі це ніколи не відпрацьовували, а вона сама дісталася дому. Для мене це залишається загадкою”, — сказав нацгвардієць.
Собаку везли до нього волонтери довгі 4 місяці.
“Коли я відкрив клітку, вона не витримала і почала скиглити. Звісно, вона мене одразу впізнала”, — каже Владислав.
Тепер вони разом служать на Харківщині.
Фото: скрін з відео.
