Софійка жила в заможній інтелігентній родині. Успішно навчалася в престижній гімназії, займалася танцями та малюванням.
А ще захоплювалася читанням жіночих любовних романів і мріяла, що незабаром і до неї прийде справжнє велике кохання. Уваги від однолітків не бракувало – вони писали їй записки, призначали побачення, освідчувались… Вона тільки посміювалася з них.
За матеріалами – “Є”.
Серце шалено забилося в грудях, здавалося, що його стукіт чують всі довкола, а щоки запалахкотіли рум’янцем, коли одного дня в аудиторію зайшов він – високий, статний, елегантно одягнений. Привітався і промовив: «Давайте знайомитись, я буду викладати у вас хімію…». Відтоді її життя перевернулося. На календарі червоними кружечками відзначила дні, коли за розкладом були його уроки. Вони для Софії стали улюбленими. Затамувавши подих, вона слухала його тихий голос, коли він пояснював новий матеріал, стежила за кожним порухом руки, коли на дошці писав формули. Старанно вчила матеріал, щоб все знати, піднімала руку, шукала нагоду вийти до столу, щоб бути ближче до Максима Петровича. Вона божеволіла від погляду його карих очей та запаху міцного чоловічого одеколону. Дівчина була щасливою – її перше кохання, хоч і не взаємне, окриляло, додавало сірим будням яскравих кольорів.
Про свої почуття не наважувалася розповісти нікому – тільки подушка довгими ночами розділяла її переживання…
Так минуло кілька років. Софія подорослішала, стала справжньою красунею. Ось і день випускного балу. Шкільний актовий зал кипів від радості, красивих нарядів, щасливих усмішок випускників. Серед них з красивою зачіскою, в білій сукні була і вона, впевнена у собі, відмінниця та гордість усієї школи. Втомлені від швидких сучасних танців, юнаки та дівчата розбрелися хто куди. І коли зазвучали перші акорди вальсу, Софія набралася сміливості і підійшла до Максима Петровича, свого вчителя, поклала руку на його плече…
Їй чомусь було тривожно дивитися йому в очі, вона відвела погляд, коли він закружляв її у вальсі. Як було приємно відчувати себе у надійних руках!
Вона все ж таки наважилася і глянула на нього. Його очі сміялися і сяяли для неї… Вона це відчула і несподівано для себе прошепотіла: «Я кохаю Вас, давно і віддано кохаю».
Після закінчення гімназії Софійка поїхала навчатися на фармацевта в інше місто. Сподіваючись, що зміна місця проживання та студентське життя допоможуть забути його. Адже розраховувати на взаємність було марно: у нього дружина, донька.
На одному із студентських вечорів познайомилась з курсантом артилерійського училища, майбутнім офіцером. Згодом, не вагаючись, прийняла його пропозицію руки та серця. Поїхала з ним за місцем служби на кордон з Молдавією. Але сімейне життя не склалося, хоча чоловік їй в усьому догоджав. Недарма в народі кажуть: «Щастя без кохання не буває». Після розлучення повернулася в рідне місто, влаштувалася працювати в аптеку. З Максимом зустрічей не шукала, хоча він і далі жив у її серці.
Роботи було багато: почалася сезон застуд, в аптеці стояли черги. Потрібно було швидко підібрати потрібні препарати, пояснити, як їх приймати… І тут доля знову їх звела. Душа перевернулася від його погляду, його слів, ніжного дотику руки.
Було пізно, коли він проводжав її додому. Нічне зимове небо зімкнуло над ними свій купол, тихо падав сніг, і пухнасті сніжинки, весело кружляючи у світлі вуличних ліхтарів, повільно осідали на пухнасті вії…
Софія дзвінко сміялася – поруч із ним вона почувалася як ніколи спокійно і безмежно щасливою.
Відтоді вона з нетерпінням чекала його дзвінків, жила короткими зустрічами. Вона не уявляла свого життя без Максима. Але все було не так просто: у нього сім’я, донька незабаром закінчує інститут. А вона так хотіла бути поряд із ним завжди. А ще мріяла подарувати йому дитину. Інколи Максим казав: «Я боюся твоєї молодості. Ось будемо разом – а я не зможу бути для тебе добрим чоловіком». Коли він починав такі розмови, дівчина терлася носом у його долоню, ніжно гладила посріблений інеєм чуб і сором’язливо шепотіла:
«Не смій так казати. Ти у мене найкращий!». Під час останньої зустрічі коханий повідомив, що вирішив подати на розлучення і переїхати жити до неї.
Коли Максим не приходив до неї наступні кілька днів, Софія замкнулася у собі, заборонила собі йому телефонувати, але чекала, поки зателефонує він. Софія не хотіла його підганяти, намагалася дати можливість самому розібратися у всьому. Вона не знала, що напередодні, просто на роботі, йому стало погано. Його забрала «Швидка». Але лікарі, побачивши, як далеко зайшла недуга, зашили і відправили додому.
Його не стало за два місяці. Поруч із ним весь час була його дружина. За два дні до того, як переступити поріг вічності, Максим попросив друзів: «Дайте мені з нею попрощатися. Привезіть її». Але вони цього не зробили.
Поховали його у рідному селі, біля батьків. Про це вона дізналася тільки через два тижні. Життя без нього втратило сенс. А через деякий час Софії зателефонувала незнайома і попросила про зустріч. Це була його донька, така ж привітна і гарна, як він. Вона розповіла, що знайшла у батькових документах заяву на розлучення, у якій він писав: «Прошу розлучити задля створення нової сім’ї…» та «матеріальних претензій не маю…».
Дівчина подала Софії червону оксамитову коробочку: «А це належить вам. Я не маю права нікого засуджувати».
Софія впізнала перстень з рожевим рубіном, каменем її знаку Зодіаку, який вони з Максимом бачили у ювелірному салоні навесні. А беріг він перстень, щоб подарувати їй, коли вони зможуть бути разом назавжди… Але не встиг.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
