Софія ніколи не знімала рукавичок. Навіть коли липнева спека розм’якшувала асфальт і люди ховалися в тіні, вона ховала руки в тонкому шовку чи шкірі й тримала їх у кишенях. У рекламному агентстві до цього давно звикли — списували на творчу примху, на «фірмовий стиль».
— Софі, ну хоч раз зніми, — сміялася Марта, єдина, хто знав усю правду. — Ти ж не співачка з 90-х.
— Марто, не треба, — тихо відповідала Софія й поправляла ліву рукавичку так, ніби та могла зісковзнути й видати її таємницю.
Марта знала її тамємницю ще з університету. Бачила, як Софія уникає рукостискань, як відштовхує чоловіків, щойно ті переходили межу легкого флірту. І нічого не могла вдіяти.
Софі було двадцять сім. Серйозних стосунків — жодних. Кілька побачень на каву, що закінчувалися її власним «вибач, не готова». Щойно чоловік починав дивитися не просто з цікавістю, а з бажанням дізнатися більше — вона зникала.
«Гени», — казали лікарі. «Особливість», — лагідно повторювала мама. «Не така», — шепотіли діти в школі, коли хтось випадково бачив її долоню.
У рекламі руки виявилися не головним. Ідеї, слова, психологія — ось що цінували. Софія була блискучим спеціалістом, її поважали. Рукавички стали частиною образу: загадкова, елегантна, трохи холодна.
Але був один раз, коли вона майже повірила.
Два роки тому — Андрій. Успішний адвокат, розумний, уважний. Два місяці квітів, нічних дзвінків, «ти не схожа на інших». Софія розтанула. Того вечора в його квартирі дозволила зняти рукавичку.
Він побачив. Замовк. П’ять найдовших секунд у її житті.
— Боже, Софі… — видихнув він. — Треба було попередити. Я б хоч морально налаштувався.
Вона пішла, не сказавши ні слова. Він дзвонив тиждень, пояснював, що «просто був вражений», що «це не важливо». Але слова про «моральну підготовку» врізалися глибше за будь-яку лайку.
Після того — стіна. Вища й товща.
Вона була красива: висока, з довгим каштановим волоссям і очима кольору атлантичної глибини. Чоловіки оберталися, кликали на побачення, фліртували. Вона усміхалася ввічливо — і зникала, щойно з’являлася справжня зацікавленість.
— У тебе завищені вимоги, — зітхала Марта після чергового «ні» симпатичному артдиректору.
— Не хочу говорити про це.
Але Марта знала: один Андрій стер віру в те, що її можна полюбити.
Тому Софія жила в своєму ідеальному коконі: робота, книги, подорожі наодинці, театр, вечори з подругами. Усе було добре. Окрім одного — порожнього місця поруч.
Того жовтневого вечора дощ хлинув так, ніби небо прорвало.
Софія затрималася в офісі до десятої, доробляла презентацію для важливого клієнта. Коли вийшла — вулиці перетворилися на річки. Вона забігла до найближчого кафе «Лампа», маленького, теплого, з запахом кориці й старого дерева.
Промокла до нитки. Офіціантка простягла рушник.
За столиком біля вікна сидів чоловік. Темне волосся, сірі очі, книга в руках. Підняв погляд — і посміхнувся. Просто так, без всього зайвого.
Софія замовила каву і сіла в протилежному куті. Дощ не вщухав. Вона відкрила ноутбук, але слова не йшли. Чоловік іноді поглядав на неї — не нав’язливо, а з цікавістю.
Раптом світло згасло. Повністю.
— Затори по всьому району, — сказала офіціантка. — Хвилин сорок точно не буде.
Чоловік закрив книгу.
— Дозволите приєднатися? У темряві самотньо.
Голос був низький, спокійний. У напівмороці рукавички майже не видно.
— Звісно.
Він пересів.
— Роман.
— Софія.
Вона потиснула його руку в рукавичці. Він не здивувався.
Розмова лилася сама собою. Він перекладав книги. Вона розповідала про те, як продають мрії за допомогою слів. Сміялися. Він слухав так, ніби кожне її слово було важливим.
Світла не було вже годину. Принесли свічки.
— У вас очі кольору шторму, — сказав він тихо.
Софія зніяковіла.
— А ви завжди в рукавичках? — спитав він так делікатно, що не звучало як докір.
Вона завмерла.
— У мене… особливість, — видихнула. — На лівій руці три пальці. З народження.
Приготувалася до найгіршого.
Він лише кивнув, ніби почув щось буденне:
— І що?
— Як «і що»?
— Це ж не змінює вас. Ви — це ви.
Вона гірко всміхнулася.
— Люди або жаліють, або відвертаються.
— Хтось уже відвернувся?
— Два роки тому. Я показала. Він сказав, що треба було попередити, щоб він «морально підготувався».
Роман тихо вилаявся.
— Телепень.
Потім простяг свою праву руку.
— Чотири пальці. Теж з народження.
Софія завмерла. Безіменний був відсутній, інші — трохи довші.
— Ви… не ховаєте?
— А навіщо? Це я. Як форма вух чи голос. Граю на фортепіано, адаптую аплікатуру. Музика не скаржиться.
Вона повільно зняла ліву рукавичку. Вперше за багато років — добровільно.
Він узяв її руку. Тепло.
— Дивіться, — переплів пальці. — Три плюс чотири — сім. Щасливе число.
Софія розсміялася. Сльози самі котилися по щоках — від сміху й полегшення.
— Знаєте, — сказав він, не відпускаючи її руки, — бабуся казала: Бог ставить особливі мітки на тих, кого береже для особливого щастя. Може, ми саме для цього?
Світло ввімкнулося. Вона інстинктивно смикнула руку — він не пустив.
— Не ховайте. Ви прекрасні.
Вона подивилася на їхні сплетені долоні під яскравим світлом. Разом вони виглядали правильно.
— Я все життя соромилася.
— А тепер?
— Тепер… не знаю. Але вперше не відчуваю себе самотньою.
Він усміхнувся.
— Час у нас є. Якщо ви не проти перекладача, який читає в кафе дощовими вечорами.
— І якщо ви не проти маркетолога, яка носила рукавички двадцять сім років.
— Абсолютно не проти.
Дощ скінчився. Вони вийшли разом. Вона залишила рукавички в сумці.
На вулиці він узяв її за руку — ту саму. Місто блищало після дощу, а її долоня була теплою й вільною.
— Є теорія, — сказав Роман.
— Яка?
— Що так звані «недоліки» — це просто підпис автора. Ти — лімітована серія. Одна на мільйони.
Софія зупинилася. Подивилося на нього.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. І я щойно знайшов свою лімітовану серію. Якщо ти дозволиш, я доведу, наскільки ти рідкісна й цінна.
Вона вперше за багато років відчула, що її люблять не «незважаючи на», а «разом із».
Наступного дня Марта одразу помітила.
— Софі, ти сяєш. І де рукавички?
— Зустріла того, хто побачив мене цілою.
— Нарешті.
— Він теж особливий. У нас разом сім пальців на двох руках. Ідеально.
Марта обняла її й розплакалася.
Так почалася їхня історія — з дощу, вимкненого світла й двох рук, які більше не боялися бути собою.
Тому що справжнє кохання не шукає ідеальних форм. Воно впізнає своїх за підписом автора.
