Це сталося наступного дня після того, як ми з чоловіком, Максимом, отримали ключі від нашої нової, просторої квартири. Я якраз розмовляла телефоном із нашою подругою, обговорюючи, з чого краще почати ремонт, коли надійшов дзвінок від Тамари Іванівни — матері Максима. Я одразу відчула недобре, бо після оголошення заповіту вона була розлючена.
— Софіє, тобі краще мене уважно послухати! — її голос був натягнутий, як струна, і вібрував від неприхованого обурення.
— Тамаро Іванівно, я слухаю. Ви в порядку?
— Я буду в порядку, коли позбудуся цього тягаря! Ця стара жінка більше не буде жити в моєму будинку! Вона мені там не потрібна! Вона тільки заважає і псує мій спокій!
Я одразу зрозуміла, про кого йдеться: про Олександру Степанівну, матір покійного вітчима Максима, Ігоря Петровича. Вона була вже у досить поважному віці й після того, як мала серйозну недугу, пересувалася лише за допомогою спеціальної рамки.
— Тамаро Іванівно, ви говорите про Олександру Степанівну? Вона ж ледве пересувається, їй потрібен постійний догляд!
— Саме! — вона вигукнула з нестерпним роздратуванням. — Їй потрібен догляд, а я не збираюся витрачати на неї свій час і сили! Вона вже вчора мені весь коридор попсувала! А ти, Софіє ти її забирай!
Я була приголомшена такою прямотою.
— Але ж Ігор Петрович завжди дуже дбайливо про неї піклувався. Чому ви не наймете доглядальницю, якщо вам так важко?
— Найняти? Ти що, думаєш, я мільйонерка? Я краще ці кошти вкладу в оздоблення будинку, який мені залишив Ігор Петрович! — вона підкреслила слово «мені» з такою гіркотою, що це різало слух. — А ти її забирай! У вас же тепер найбільша квартира, чи не так? Три кімнати! Це вам не двокімнатне житло, як у Дмитра та Олени!
— Ми щойно отримали ключі. Нам треба ще провести ремонт, ми навіть не завезли меблі… — намагалася я пояснити ситуацію.
— Це не моя справа! — голос Тамари Іванівни став різким. — Слухай уважно. Або ти забираєш Олександру Степанівну сьогодні ж, або я оформляю її у спеціалізований заклад для людей похилого віку. Я вже домовилася про одне місце. Я довго не чекатиму! Вирішуй швидко, бо я не жартую!
Я відчула, як усередині мене все похололо. Поклавши слухавку, я одразу ж зателефонувала Максиму на роботу.
— Любий, твоя мати щойно поставила нам ультиматум. Ми маємо негайно забрати бабусю Олександру.
Максим мовчав кілька секунд, а потім твердо відповів:
— Негайно. Я поїду за нею одразу. Це моя родина.
Мене звати Софія. Наша історія не є простою, і все в ній почалося задовго до нашого з Максимом знайомства.
Мій чоловік, Максим, ріс у неповній родині. Його рідний батько не зміг витримати складного, занадто вимогливого характеру своєї дружини, Тамари Іванівни, і залишив родину, коли Максим був зовсім маленьким хлопчиком.
Ця подія, ймовірно, змусила мою свекруху переглянути деякі свої погляди на життя, але тільки в частині, що стосувалася матеріального забезпечення.
Через чотири роки вона вийшла заміж за Ігоря Петровича, успішного підприємця. Розуміючи, що її комфорт і добробут тепер безпосередньо залежать від її поведінки з новим чоловіком, з ним вона поводилася зовсім інакше, ніж із батьком Максима.
Ігор Петрович був людиною широкої душі й ніколи не ділив дітей на «своїх» і «чужого». Навпаки, він часто захищав пасинка Максима від різких слів його матері й не дозволяв їй його ображати.
Коли у Тамари Іванівни та Ігоря Петровича народилися двоє спільних дітей — двійнята Дмитро та Олена, — Максим від них не знав спокою. Зведені брат і сестра постійно влаштовували йому дрібні провокації, поки він не одружився зі мною і не пішов із дому на орендовану квартиру.
Мої стосунки зі свекрухою Тамарою Іванівною також не складалися. Вона бачила в мені конкурентку за увагу сина й постійно намагалася дати мені якусь нетактовну пораду.
— Софіє, ти чому так яскраво фарбуєшся? Хіба це личить дружині мого сина? — запитувала вона.
— Тамаро Іванівно, я доросла людина і знаю, що мені личить, — відповідала я.
А ось з Ігорем Петровичем ми завжди знаходили спільну мову. Він був дуже мудрим, спокійним і завжди підтримував нас із Максимом. Він був єдиною людиною в тій родині, яка справді любила мого чоловіка.
— Максим дуже схожий на свого батька. Добрий і тихий. Бережи його, доню, — казав мені Ігор Петрович під час наших рідкісних, але щирих розмов.
Тому мені було дуже боляче, коли він так раптово пішов із життя. Він був для Максима справжнім батьком і наставником.
Через кілька днів після сумної події, родичі зібралися у нотаріуса, щоб ознайомитися з його останньою волею.
Ігор Петрович був людиною заможною і залишив після себе значні статки. Усі ми, включно зі свекрухою, очікували, що майно буде розділено порівну. Але він вирішив інакше.
Покійний залишив свій великий заміський будинок дружині, Тамарі Іванівні, а дітям подарував по квартирі. Причому молодшим, Дмитру та Олені, він подарував двокімнатні квартири в новобудові. А Максимові — трикімнатну квартиру в престижному районі, саме ту, де ми зараз живемо.
Крім того, він окремо виділив кошти на певні благодійні проєкти та згадав про свою рідну матір, Олександру Степанівну, виділивши їй довічне забезпечення, хоча це не стосувалося нерухомості.
Почувши заповіт, свекруха просто остовпіла. Вона розкрила рота від здивування й обурення.
— Що?! Три кімнати Максиму?! А моїм дітям — по дві? — вона підбігла до нотаріуса і мало не вирвала в нього з рук документ.
Нотаріус був досвідчений і спокійний.
— Пані Тамаро, прошу вас заспокоїтися. Це воля покійного.
— Це не воля! Це помста! — вигукувала вона. — Це несправедливість!
Її втихомирила лише рішуча заява помічника нотаріуса, що в них зберігається копія документа, яка має таку саму законну силу, як і оригінал. Очевидно, свекруха справді хотіла знищити цей цінний папір, щоб потім через суд домогтися «справедливості», але її задум провалився.
Після цієї сцени Дмитро й Олена, хоч і отримали квартири, теж були незадоволені, адже вони хотіли рівності з Максимом. Їхнє обурення швидко перетворилося на злість, спрямовану проти Максима.
І ось, наступного дня пролунав дзвінок від Тамари Іванівни з її цинічним ультиматумом: або ми забираємо матір Ігоря Петровича, або вона відправить її у будинок для літніх людей. Вона знала, що для Максима це неможливо.
Максим, дізнавшись про це, одразу ж поїхав до заміського будинку, щоб забрати Олександру Степанівну.
— Я не можу дозволити, щоб маму Ігоря Петровича відправили в той заклад. Це буде зрада його пам’яті. Він був мені батьком, — сказав мені Максим, перш ніж виїхати.
Олександра Степанівна була освіченою та інтелігентною жінкою, колишньою вчителькою літератури. З нею, як і з Ігорем Петровичем, я завжди знаходила спільну мову.
— Я завжди знала, що Тамара мене не терпить, — зізналася вона мені, коли Максим привіз її до нас. Вона з обережністю пересувалася по нашому порожньому коридору. — Але я не очікувала, що вона буде такою поспішною. Я їй і справді заважаю.
— Бабусю, тепер ви в безпеці. Ми про вас подбаємо, — сказала я, допомагаючи їй сісти.
Звісно, поки Олександра Степанівна жила у нас, були певні труднощі. Догляд за людиною, яка потребує постійної допомоги, — це непросто. Але мудрість і спокій цієї жінки були для нас безцінними.
Вона ніколи не скаржилася, завжди була вдячною і розповідала нам неймовірні історії про класиків літератури та про своє життя.
— Софіє, Максиме, — якось сказала вона нам за вечерею. — Ви робите для мене набагато більше, ніж мали б. Ваші зведені родичі навіть не цікавляться, як я.
— Ви — частина нашої родини, — відповів Максим.
Найбільше Олександра Степанівна переживала, що піде з життя раніше, ніж я народжу нашу дитину.
— Я так хочу побачити вашу дитину, Софіє. Хочу побачити правнука чи правнучку, — часто повторювала вона.
На щастя, вона встигла. Наш син, Назар, з’явився на світ навесні. Коли ми привезли його додому, Олександра Степанівна зустріла нас із такою непідробною радістю, що це розчулило всіх.
— Яке диво! Який ти гарний, Назаре, — шепотіла вона, дивлячись на маленького.
Одного разу, коли ми сиділи втрьох, Максим звернувся до мене.
— Софіє, я довго думав. Ігор Петрович був для мене справжнім батьком. І Олександра Степанівна стала нам дуже рідною. Я хочу, щоб наш син носив подвійне ім’я, щоб його звали Назар-Ігор.
— Це чудова ідея, любий, — сказала я.
Олександра Степанівна, почувши це, розплакалася. Це були сльози щирої, тихої радості.
— Тепер я можу спокійно відійти у вічність, — сказала вона нам, ніжно стискаючи мою руку. — Я бачила продовження. Я бачила любов.
Ми попрощалися з Олександрою Степанівною через місяць після народження Назара. Вона відійшла уві сні, спокійно, оточена нашою турботою і любов’ю.
На її поминальний обід, який ми організували, не прийшла ані свекруха, ані рідні внуки — Дмитро та Олена. Вони навіть не зателефонували.
Головна картинка ілюстративна.
