По звуку ми вже навчилися визначати, що саме стріляє (гради, танки, артилерія), як далеко від нас, чи пора бігти в підвал, чи можна ще посидіти в коридорі за несучою стіною.
До речі, підвал затягує. Якщо просидіти в ньому кілька днів у холоді та темряві, він паралізує душевні та фізичні сили, рішучість тане, страх зростає, стає все важче виходити з нього. Деякі наші сусіди з маленькими дітьми сидять у ньому з першого дня.
Я зрозуміла, що підвалу не можна піддаватися. І ось на 10 день цього трешу у нас закінчилося все: продукти, свічки, вода та терпіння. Прийшло розуміння, якщо не втечемо сьогодні, вже не втечемо взагалі. І ми зважилися на втечу.
Варіант на машині не розглядався – буквально вчора з нашої вулиці намагалася виїхати на машині сім’я, окупанти зрешетили, потрапили в маму та чотирирічну дитину. У нашому будинку залишилася лікарка Іра Язова – вона надавала їм медичну допомогу, бо швидкі та пожежні до нас тепер не їздять.
Ми рушили пішки на Ірпінь вздовж залізниці вп’ятьох: я, Льоша, Маша, Марік і Маринка. У полі потрапили під перший обстріл, чоловік сказав потім, що чув, як повз нього просвистіла куля, тобто. стріляли тупо у мирну сім’ю з дітьми.
Нам потрібно було дістатися до церкви на вулиці Соборній, там можна було зарядити телефони, випити чаю і попутною машиною доїхати до села Романівка – останнього пункту сполучення Ірпеня з Києвом. Найстрашніше було біля входу до Ірпінського парку. Снаряд розірвався буквально поруч між багатоповерхівками, посипалися шибки, затремтіли стіни, а ми просто впали на землю і прикрили руками голову. До церкви нас підвезла розбита машина із червоним хрестом, а звідти на Романівку.
Останній ривок був розбитим мостом до нашого блокпосту, за яким чекали евакуаційні автобуси. Тут ми бігли з усіх ніг під кулеметними чергами. Здається, Маринка думала, що це гра, коли її підхопив якийсь військовий і переніс через місток, вона навіть сміялася. Марік був вражений, але теж біг, як міг, тільки весь час просив навушники, чути ці звуки було просто нестерпно. В автобусі їхали лежачи у проходах між сидіннями, бо поряд теж щось рвалося та гуркотіло. І ось ми в Києві, завтра їдемо далі на Захід, кудись, де не чути пострілів. Ніколи не думала, що головною цінністю для мене буде тиша.
P.S. За кілька годин після нашого марш-кидка в наш будинок потрапив снаряд. На щастя, у техповерх під дахом, проте. І в нашому домі досі залишилися люди-без світла, тепла, їжі, води, зв’язку із зовнішнім світом, без захисту та надії на швидку евакуацію.
Vika Kurilenko
Фото зі сторінки автора.
