fbpx
Дозвілля
Сьогодні їй 70 років, але ніхто так і не приїхав її привітати

Анна Петрівна сиділа в лiкарняному сквері на лавочці і плакала. Сьогодні їй виповнилося 70, але ні син ні дочка не приїхали, не привітали.

Тільки сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала і навіть подарувала їй невеличкий подарунок. Та ще санітарочка Марія яблуком в честь Дня народження пригостила.

Хоча пансіонат і був доволі пристойним, але персонал, в цілому, байдужим.

Звичайно, всі знали, що сюди старих привозили доживати свій вік діти, яким вони ставали тягарем. І Анну Петрівну сюди привіз син, як він сказав відпочити і підлікуватися, а насправді вона просто заважала невістці.

Квартира була її, це потім син умовив на нього дарчу написати. Коли просив підписати папери, то обіцяв, що вона як жила вдома, так і буде жити. Але на ділі виявилося по-іншому, вони відразу всією сім’єю переїхали до неї і почалася вiйна з невісткою.

Та була вічно незадоволеною, не так приготувала, у ванній після себе бруд залишила і багато іншого. Син спочатку заступався, а потім перестав, сам покрикувати почав. Потім Анна Петрівна помітила, що вони стали про щось нашіптуватися, а як тільки в кімнату заходила – замовкали.

І ось якось вранці син завів розмову про те, що їй треба відпочити, полікуватися. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала:

– У притулок мене здаєш, синку?

Він почервонів, заметушився і винувато відповів:

– Та що ти, мамо, це просто санаторій. Полежиш місяць, потім назад додому.

Привіз її, швидко підписав папери і квапливо поїхав, пообіцявши скоро повернутися. Один раз тільки і з’явився: привіз два яблука, два апельсина, запитав як справи і не дослухавши до кінця, кудись побіг.

Ось і живе вона тут уже другий рік.

Коли пройшов місяць і син за нею так і не приїхав, вона зателефонувала на домашній телефон. Відповіли чужі люди, виявилося, що син квартиру продав і де його тепер шукати невідомо. Анна Петрівна кілька ночей поплакала, все одно ж знала, що додому її НЕ заберуть, що тепер сльози лити. Але найприкріше, що це вона свого часу, образила дочку заради щастя сина.

Анна народилася в селі. Там ж і заміж вийшла, за однокласника свого Петра. Мали великий будинок, господарство. Жили бідно, але не голодували. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як то в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають.

Ну Петро і загорівся, давай і давай поїдемо. Ну і вмовив. Продали все і в місто. Щодо житла сусід не обдурив, квартиру дали відразу. Меблі купили і старенький запорожець. Ось на цьому запорожці і потрапив Петро в авapiю.

У лiкарні на другу добу чоловік пoмер. Після похopoну Анна залишилася одна, з двома дітьми на руках. Щоб прогодувати та одягнути, доводилося в під’їздах підлогу мити вечорами. Думала діти виростуть допомагати будуть. Але не вийшло.

Син потрапив в нехорошу історію, їй довелося гроші позичати, щоб не посадили, потім роки зо два борги віддавала. Потім донька Даша заміж вийшла, дитину наpодила. До року все нормально було, а потім часто син хвоpіти почав. Їй довелося з роботи звільнитися, щоб по лiкарнях ходити. Лiкарі довго не могли поставити дiaгноз.

Це потім вже якусь бoлячку у нього знайшли, яку тільки в одному інституті лiкують. Але там така черга. Поки дочка по лiкарнях їздила, від неї чоловік пішов, добре хоч квартиру залишив. І ось вона десь в лiкарні пoзнaйoмилася з вдівцем, у якого дочка з таким же дiaгнозом була.

Сподобалися вони один одному і почали разом жити. А через років п’ять він у неї захвopів, потрібні були гроші на опepaцію. У Анни гроші були, вона хотіла їх синові віддати на перший внесок за квартиру.

Ну а коли дочка попросила, їй стало шкода на чужу людину витрачати, адже для рідного сина гроші потрібніші. Ну і відмовила. Дочка на неї сильно образилася, і на прощання сказала, що більше та їй більше не мати, і коли тій важко буде, щоб до неї не зверталася.

І ось уже двадцять років вони не спілкуються.

Чоловіка Даша вилiкувала і вони забравши своїх дітей поїхали жити кудись до моря. Звичайно якби можна було все назад повернути, Анна по- іншому зробила б. Але минулого не повернеш.

Анна повільно встала з лави і потихеньку пішла в пансіонат. Раптом чує:

– Мамо!

Сеpце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Даша. У неї ноги підкосилися, мало не впала, але дочка підхопила її.

– Нарешті я тебе знайшла … Брат не хотів адресу давати. Але я йому судом пригрозила, що незаконно квартиру продав, так відразу розколовся.

З цими словами вони зайшли в приміщення і сіли на кушетку в холі.

– Ти пробач мені, мамо, що так довго з тобою не спілкувалася. Спочатку ображалася, потім відкладала, соромно було. А тиждень тому ти мені приснилася. Ніби ти по лісі ходиш і плачеш.

Встала я, а на душі так важко стало. Я чоловікові все розповіла, а він мені їдь і помирись. Я приїхала, а там чужі люди, нічого не знають.

Довго я адресу брата шукала, знайшла. І ось я тут. Збирайся, зі мною поїдеш. У нас знаєш який будинок? Великий, на березі моря. І чоловік мені сказав, якщо матері погано, вези її до нас.

Анна вдячно пригорнулася до дочки і заплакала. Але це вже були сльози радості.

За матеріалами.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook