Усе почалося раптово, коли занедужала маленька донечка Соломії, Іринка. Їй було лише дев’ять місяців, а таке. Соломія, 23-річна молода мама, не знаходила собі місця — досвіду в таких ситуаціях у неї майже не було.
Її чоловік, Тарас, як завжди, сидів удома за комп’ютером, попиваючи пінне й граючи в улюблені ігри. Поки Іринка плакала, а Соломія намагалася її заспокоїти, Тарас залишався байдужим, відмахуючись від тривог дружини.
— Тарасе, Іринка погано почувається, глянь на неї! — гукнула Соломія, намагаючись заспокоїти маленьку доню.
— Та годі, може, зуби? — кинув він, не відриваючи очей від екрана. — Дай їй щось, минеться.
Соломія зітхнула. Сперечатися з ним було марно. Коли стало ясно, що сама вона не впорається довелось викликати швидку.
Спеціалісти приїхали швидко, оглянули дівчинку й коротко сказали:
— У стаціонар.
— Тарасе, збирайся, їдемо! — крикнула Соломія.
— Та я. Завтра ж робота, — пробурмотів він, не встаючи з крісла. — Ти впораєшся, правда.
Соломія глянула на нього — на його пінне мерехтливий екран, розслаблену позу — і нічого не сказала. Просто розвернулася й пішла слідом за швидкою. У той момент її хвилювала лише Іринка. Його байдужість могла зачекати.
Ніч минула як у тумані: вона майже не спала, тримаючи дитину на руках, поки та, не заснула під ранок. А тоді настав ранок — день народження Соломії.
О восьмій ранку задзвонив телефон. Це був Тарас. На мить Соломія відчула полегшення — може, він хоча б привітає нормально, спитає, як Іринка?
Але замість цього почула:
— Вітаю, старенька! — засміявся він. — Ну, як там справи? Ще лежите?
Соломія завмерла. «Старенька»? Їй лише 23. Вона сидить у стаціонарі, їх донька занедужала, вона не спала всю ніч, а він жартує?
— Тарасе, ти серйозно? — голос її тремтів. — Я всю ніч не спала. Може, хоча б спитаєш, як доня?
— Та годі тобі, не починай, — відмахнувся він. — Ви ж у стаціонарі, все минеться. Я просто дзвоню привітати. Що, вже не можна пожартувати?
— Не можна, — різко відповіла Соломія. — Це не смішно. Ти взагалі збираєшся приїхати? Чи хоч продукти привезти? У нас тут нічого немає, навіть води.
— Подумаю, — буркнув він. — Гаразд, побіг, справи.
І поклав слухавку. Ні слова любові, ні простого «тримайся», ні навіть «з днем народження». Соломія сиділа з телефоном у руках, відчуваючи, як усередині щось тріскається. Але тоді вона ще не знала, що це лише початок.
За пару годин зателефонувала свекруха — пані Марія. Соломія завжди намагалася ставитися до неї з повагою, хоча її постійні поради й втручання в їхнє життя часто дратували. Вона сподівалася, що зараз свекруха хоча б підтримає, скаже щось підбадьорливе.
— Соломіє, з днем народження, рідна! — почала вона бадьоро. — Як ви там? Іринка як?
— Пані Маріє, Іринка у стаціонарі. Я тут сама, Тарас навіть не приїхав.
— Ой, та що ти знов починаєш? — пирхнула свекруха. — Тарас — чоловік, йому важко. Він працює, втомлюється. Ти ж розумієш, чоловіки такі — їм треба відпочивати.
Соломія оторопіла. Відпочивати? Він удома сидить, грає в ігри, поки вона тут сама!
— Пані Маріє, він не працює, він грає в ігри, — не витримала Соломія. — І навіть не спитав, як Іринка. Це нормально?
— Соломіє, не нагнітай, — знову відмахнулася свекруха. — Усі чоловіки такі. Мій теж гуляв у молодості, і нічого — прожили. А Тарас ну, непутящий він у мене, але ти ж змирися. До речі, і тобі потім когось знайдемо. Не переживай!
Соломія мало не впустила телефон. Що?! Їй офіційно пропонують змиритися зі зрадами?!
— Пані Маріє, ви серйозно говорите? — видавила вона. — Ви пропонуєте мені.
— Соломіє, не вдавай із себе святу, — засміялася свекруха. — Усі так живуть. Чоловіки не вірні, дружини терплять. А потім, коли діти підростуть, і ти собі когось знайдеш. Таке життя, дівчинко.
Соломія мовчки поклала слухавку. Голова йшла обертом. Що коїться? Це тепер нормально — заплющувати очі на зради й вважати це частиною сімейного життя?
Дні тяглися, але Іринці ставало краще. Їх перевели до звичайної палати, і Соломія трохи розслабилася. Але що більше вона спостерігала за Тарасом, то менше розуміла, ким він для неї тепер. Він майже перестав дзвонити. Іноді раз на день набирав номер, і то з явним роздратуванням:
— Ну, як ви там? Скоро виписуєтесь?
Без тепла, без участі. А одного разу написала подруга — Олена. Вони дружили зі школи, довіряли одна одній, як сестри. Олена часто бувала в них удома, гралася з Іринкою, допомагала, коли треба. Саме вона завжди була поруч.
Її повідомлення було коротким: «Соломіє, нам треба поговорити. Це про Тараса.»
Серце Соломії стиснулося. Вона одразу зрозуміла — щось сталося. Перезвонила.
— Олено, що трапилося? — запитала вона, стараючись говорити рівно.
— Соломіє, я не знаю, як сказати, — Олена зам’ялася. — Поки ти там, Тарас зустрічається з Софією.
— З якою Софією? — здивовано перепитала Соломія, хоча вже знала відповідь.
— З твоєю знайомою Софією. Я їх бачила. У вас удома.
Соломія відчула, як світ руйнується під ногами. Софія — її давня знайома, не найближча, але подруга, до якої вона ставилася з довірою.
Соломія вважала її порядною, чесною. Софія часто заходила до них додому, приносила Іринці іграшки, смаколики, жартувала, сміялася, гомоніла з Тарасом. І ось це.
— Олено, ти впевнена? — голос її тремтів. — Може, ти щось не так зрозуміла?
— Соломіє, мені дуже шкода, — тихо відповіла подруга. — Я бачила, їх. У вас удома. Розумієш, мені самій було важко про це говорити. Але ти мусиш знати правду.
Соломія подякувала Олені, поклала слухавку й залишилася наодинці з цією важкою правдою. Усередині все переверталося. Вона відчувала огиду. Ніби її зрадили не лише чоловік і «подруга», а й увесь світ загалом.
Не роздумуючи, вона набрала Тараса.
— Можеш пояснити, що відбувається між тобою і Софією? — запитала одразу, без передмов.
Мовчання. Густе, щільне, наче стіна між ними.
— Соломіє, ну що ти знов починаєш? — нарешті видавив він. — Я батько, у мене немає часу на себе. Мені треба відпочивати. Це нічого не означає.
— Нічого не означає?! — її голос змінився до невпізнання. Вона намагалася стриматися, але не могла. — Ти у нашій квартирі зі своєю любкою! І це «нічого не означає»?!
— Та не починай, — роздратовано мовив він. — Усі так живуть. Чоловіки — вони такі. А взагалі, сама винна — усе з дитиною, усе з дитиною.
Соломія не могла більше чути його голос. Кинула слухавку. Сльози хлинули з очей, але вона знала: не можна дозволити собі зараз розкиснути.
Поруч спала Іринка — маленька, тендітна, ще не усвідомлюючи, через що пройшла її мама. Її життя було важливішим за весь цей абсурд.
Решта днів у стаціонарі минули як крізь туман. Іринці ставало краще, а Соломія намагалася зібрати себе по шматочках. Думки гуділи: як вона дійшла до такого? Чому терпіла лінь Тараса?
Чому мовчала, коли він не допомагав, коли не хотів брати участі в житті доньки? Чому дозволяла свекрусі втовкмачувати, що така поведінка чоловіків нормальна?
І головне — як вона могла не помітити, що Софія виявиться такою людиною? Та, що гралася з її донькою, називала «крихіткою», а потім — просто скористалася моментом, щоб опинитися поруч із її чоловіком.
Соломія набрала маму. Та завжди була для неї опорою, навіть коли вони не могли порозумітись чи розходилися в поглядах. Соломія розповіла все. Без прикрас, без пауз.
Вислухавши, мама довго мовчала. Потім твердо сказала:
— Соломіє, слухай мене уважно. Ти молода, красива, у тебе здорова, прекрасна дівчинка. Навіщо тобі людина, яка тебе не цінує? І ця свекруха зі своїм «усі так живуть»? Ти гідна поваги, турботи, любові. Не сиди на місці — іди. Просто зараз.
— Але як? — схлипнула Соломія. — Іринка, гроші, квартира.
— Я допоможу, — твердо відповіла мама. — Приїду, заберу Іринку на пару днів, а ти починай будувати своє нове життя. Подавай на розлучення, шукай роботу, знімайте житло. Ти впораєшся. Ти сильніша, ніж думаєш.
І вперше за довгий час Соломія відчула, що може. Що десь там, за горизонтом, є вихід. Що вона не сама. Що в неї є мама, є Іринка, і є мета — почати все заново. Хай лячно, хай неясно, але цей острах уже не був порожнім — він став частиною чогось більшого.
Коли їх з Іринкою виписали, Соломія вирішила зустрітися з Софією. Не заради ссцен, не заради помсти — просто щоб зрозуміти, ким вона тепер для неї. Щоб почути від неї, як вона може виправдати свою зраду.
Вони зустрілися в кафе. Софія сиділа напружено, її погляд був сповнений змішаних емоцій — провини, сорому, але водночас і якоюсь дивною впевненістю в собі.
— Соломіє, я справді винна, — почала вона. — Це було дурно, несподівано. Він сказав, що ви майже розлучені, що ти його не любиш, що йому самотньо.
— Софіє, — холодно мовила Соломія, — я була в стаціонарі. А ти скористалася цим. Це не випадковість. Це вибір.
Софія опустила очі. Їй не було що сказати.
— Ти приходила до нас додому, гралася з Іринкою, сміялася з нами. А потім — це. Це не просто «сталося». Це твій вчинок. І ти вибрала зраду.
Софія мовчала. Соломія встала, залишила недопиту каву на столі й пішла. Ця зустріч стала останньою крапкою в їхніх стосунках.
Після неї Соломія зрозуміла: їй не потрібні виправдання. Не потрібні пояснення. Є люди, яким можна довіряти. І є ті, хто навчив її ніколи більше не бути наївною.
Тепер, через кілька місяців, Соломія може сказати: той день народження став переломним у її житті. Вона подала на розлучення. Тарас намагався просити вибачення, переконував, що «це був момент слабкості». Але вона знала: якщо людина двічі робить крок геть від сім’ї — вона вже давно пішла.
Мама допомогла з Іринкою, Соломія почала працювати віддалено, а потім влаштувалася в офіс. Вони зняли невелику, але затишну квартиру. Там пахне дитячим сміхом, домашнім затишком, надією. Вперше за довгий час Соломія відчула свободу — ту, про яку раніше й не думала, що вона можлива.
Свекруха пару разів дзвонила, намагаючись «примирити» їх. Соломія перестала брати слухавку. Софія писала повідомлення, просила пробачити.
Соломія її заблокувала. Не тому, що хотіла щось довести. Просто зрозуміла: люди, які не поважають тебе й твою довіру, не мають права бути поруч.
Тепер Соломія дивиться на Іринку, яка вже бігає, сміється, кличе її «мамою» — і розуміє: усе, що сталося, стало початком чогось нового. Т
Так, день народження був найдивнішим, найприкрішим. Але він навчив її головному: вона має право на щастя. І вона його заслуговує — для себе й для своєї доньки.
