Іванко – це сусідський хлопчисько, чиє життя, це сльози і любов. Його батьки були простими роботягами. Батько працював сторожем, а мама була нянечкою в дитячому садку.
Зрозуміло, що достатку у родині ніколи не було. І якщо в холодильнику завжди було поїсти, то на гарний одяг або на поїздку в ту ж Туреччину грошей не вистачало.
Коли Іванові виповнилося сім років, у нього з’явилася сестричка.
Ми з чоловіком жили в сусідньому будинку. Наші сини вже давно виросли і вилетіли з рідного гнізда, але не забували про нас і частенько відвідували. Привозили онуків на канікули.
Спочатку важко було змиритися з тим, що будинок спорожнів, але поступово я звикла. А що робити? Діти виросли і мають право вирішувати свою долю самостійно.
Родина хлопчика жила по сусідству, а їх життя походило у нас на очах. Івасик відразу мені дуже сподобався.
Хлопчик був низького зросту, худорлявий і здавався хворим. Але, дивлячись в його пронизливі очі, я розуміла, що в цій дитині прихований величезний потенціал і залізна воля. Ми з ним зустрічалися щодня. Хлопчик був добрий і товариський. Бувало, йде зі школи з важким портфелем на худеньких плечиках, я його підкличу і питаю:
– Ваню, ну як справи в школі?
Він завжди зупинявся і з задоволенням починав розповідати мені про свої шкільні проблеми. А потім зненацька, як побіжить з криком:
– Ой, у мене ж справ багато. Мушу бігти …
А справ у хлопчика хоч відбавляй. Батько Івана на той час почав прикладатися до пляшки. За це, його незабаром і поперли з роботи. Мати з нянечки перевелася працювати на кухню, щоб бути до продуктів ближче, а Івасик один господарює в домі.
А господар з нього був чудовий. Дивлюся, а він і у дворі порядок наведе і грубку затопить і за сестричкою в садочок збігає. Сам нехитру їжу приготує і сім’ю нагодує. Дивлюся на цього хлопця, і серце радіє – хорошою людиною виросте!
Батько Іванка зовсім зіпсувався, пив щодня. Іноді і pуки pозпускав на дружину. Кілька років вона боролася, а потім і сама до чарки пристрастилася. Ваня перейшов до шостого класу, коли батька не стало. Ми з чоловіком шкодували дітей, додому запрошували, годували вдосталь.
Бувало гроші даю, а він відмовляється:
– Ні, тітко Олено, грошей не візьму. Не заробив.
А підробляти Іван пішов років в тринадцять. То в магазинчику допоможе товар розвантажити, то город комусь скопає, та хіба мало в селі роботи? Любив він маму свою, дуже любив, незважаючи на те, що вона вже зовсім cпилаcя і жіночий вигляд втратила.
Якось Ваня прийшов до мене і питає зажурено:
– Тітко Олено, а скільки грошей треба, щоб маму вилiкувати? Я згоден і вдень і вночі працювати, аби вона до колишнього життя повернулася.
Каже, а у самого сльози з очей. Обняла я його, так і просиділи і проплакали разом.
Читайте також: Ти про сестру подумала, перш ніж нам у подолі принести? Збирай свої монатки і йди тепер куди хочеш, щоб мої очі тебе не бачили!
На наступний день ми з чоловіком вирішили: треба спробувати вилiкувати маму Івана. Хто їм допоможе, якщо не ми? Сини нас підтримали і не залишились осторонь.
У призначений час старший син приїхав і відвіз Івана і його маму в місто до лікаря, а я за сестричкою залишилася доглядати. Повернулися вони вже пізно. Ваня зайшов до мене і каже:
– Дякую, тітко Олено. Як виросту, всі гроші вам поверну!
Та хіба в грошах щастя? Бачу щасливі Іванкові очі і серце моє співає. Так з божою поміччю і спільними зусиллями сусідка наша поправилася, взялася за розум і після лікування зовсім відмовилася від cпиpтного. Згодом влаштувалася на роботу, і життя родини поступово налагодилося.
Іван як справжній чоловік, продовжував підробляти у вільний від навчання час, щоб допомогти матері. Цей хлопчик рано дізнався вартість грошей і справжнього сімейного щастя. Ваня закінчив школу, потім училище і отримав професію, яка допомагала йому забезпечувати сім’ю.
Одного разу напередодні 8 березня я чекала синів в гості і готувала святковий стіл, як раптом у двері постукали. На порозі стояв Іван. Це був уже дорослий хлопець, але з тими ж чесними благородними очима і щирою посмішкою.
Він простягнув мені букетик квітів, коробочку цукерок і конвертик, а в ньому були гроші. Відмовлятися було безглуздо. Щоб не образити справжнього чоловіка, я взяла гроші, а потім віддала їх Івановій мамі, вони їм потрібніші.
Життя у Івана склалася цілком благополучно: є улюблена сім’я, дитина, робота. У міру можливості він заходить до нас на чай, та й просто скрасити наш пенсійний побут. Його увага, допомога, добре слово завжди приємні.
Опубліковано 18 лютого 2019 року
