Спочатку, мова була про те, що вони побудуть у мене тиждень, однак я вмовила, аби залишились на ціле літо. Думала собі, чого мають у міській квартирі сидіти цілий день, а в мене зі своїм комп’ютером і під липою в гамаку попрацювати зможуть. та й собі думала поміч матиму, все ж не сама і веселіше буде.

Хто ж знав, що так усе поверне. От тільки, що мені тепер робити, прямо розгубилась я.

Мій син із невісткою уже вісім років, як у столиці проживають. Колись ми зі сватами ще до весілля склались грошима і молодій сім’ї подарували двокімнатну у хорошому районі.

Вони одразу жили окремо, багато працювали і до нас навідувались вкрай рідко, тож які там у них відносини я, чесно кажучи, й не знала.

В технікумі мій Рома із Наталею познайомився. обоє отримали вищу освіту і разом пішли працювати у ту будівельну компанію. Ніколи Рома на жінку не жалівся. тож я собі думала, що в них усе гаразд.

Читайте також: Того дня, як завжди, до чоловіка зателефонувала його колишня. Я в такі моменти намагаюсь вийти з кімнати, адже хоч і розумію, що в них багато спільного, однак мені дуже неприємно, що мій Антон із нею спілкується. А тут він жестом просить не йти. Коли він ввімкнув гучний зв’язок, то я одразу й не зрозуміла, що в трубці голос геть не колишньої, а коли дійшло, що та жінка від нас хоче, так я і геть дар мови втратила

Саме тому я й вирішила запросити їх до себе на літо. Спочатку, вони говорили про те, що не хочуть мені заважати і побудуть десь із тиждень, однак, я вмовила їх на довше залишитись. Собі думаю. нащо їм у місті під кондиціонером працювати, у мене тут липа розкішна, гамак є. Хай собі на ті клавіші натискають на природі. та й поміч мені не завадить, не увесь же день вони будуть перед екраном?

Приїхали вони в понеділок, минулого тижня. Ще перші дні вони тримали себе в руках. Я помітила, що при мені дуже часто їхня розмова замовкає, та й дивляться одне на одного якось так дивно. Вже вирішила, що я щось чи кажу не те, чи роблю. Якось незручно і не затишно стало, хоч я їх і словом не чіпала.

Ну а через днів п’ять – понеслось. Чесно. я не знаю. як вони узагалі разом живуть в одному домі? Цілий день я чую лиш “гир” або “гар”. Та якби я хоча б одне таке слово від чоловіка почула, ну чи йому що сказала подібне? Та ну… навряд чи б мала я сім’ю.

Я вже ледь не плакала. Кажу сину чи давно між ними таке, стою, сльозим в очах. Була за дитину спокійна. а тут на тобі. Розлучення ж буде. не інакше. А він дивиться на мене здивовано. Мовляв, про що ти, мамо? А потім у сміх.

— Ой, мамо, – каже і відмахується. – то у нас така собі манера спілкування. Знайшла на що увагу звертати. Ми не ображаємось одне на одного і давно домовились все в очі говорити. Ти уваги не звертай.

Ага “уваги не звертай”. Та як тут не звертати, коли коси мої сиві у косички заплітаються від почутого? Що ж то за сім’я така? Хіба такі відносини у родині бути повинні?

Син мій ніколи таким не був, це я кажу, бо саме я його виховувала. Ми із чоловіком у любові і повазі прожили, тож він бачив завжди тільки хороший приклад. тут. і до ворожки не ходи – невістка і її виховання всьому виною.

Думаю сваху набрати, хай із дочкою побалакає. Ну на що воно схоже, хіба такою дружина повинна бути. Він їй слово. а вона йому тридцять дрібним горохом і то лиш три цензуру пройдуть.

А діти підуть? Що чутимуть мої онуки?

Діяти треба і негайно. на те ми і мами. аби дітям путь правильний у житті вказати.

Ну хіба ж не так?

26,06,2023

Головна картинка ілюстративна.