Спочатку, моя мама просто натякала а я робила вигляд, що нічого не розумію. Ну а нещодавно вона прямо сказала, що вони із татом вирішили, що старіти будуть біля мене і вже готові переїхати. Запитала у мене, коли я зможу придбати їм квитки і забрати до себе. Але я на таке не готова іти і впевнена, що ви мене зрозумієте.
Я Наталя, мені трішки за 50. У нас із чоловіком двоє дітей їм обом і п’яти ще немає. Я свого часу поїхала з України на заробітки, тут в Португалії довго працювала у готелі покоївкою. аж поки не зустріла свого чоловіка. Менталітет тут дещо інший і от так швидко одружуватись не прийнято. Ми зустрічались років зо п’ять, аж доки не вирішили поєднати наші долі. Тому і діти у нас у такому віці з’явились, хоча тут це не пізно зовсім.
Спочатку моїм батькам дуже не подобалося, що я фактично переїхала жити в іншу країну. Вони постійно говорили, що я їхня єдина дитина і мушу повернулися назад. Але я вперто будувала своє життя тут і не шкодую про свій вибір, хоча Україну дуже люблю і приїжджаю сюди у відпустку.
Ми не живемо багато, але й не рахуємо копійки. Нам на все вистачає грошей, але ми економимо. Тут, багато хто так живе і це нормально. У нас невеличка квартирка у курортному селищі. Чоловік має власну крамничку для туристів, це наш основний дохід і родинна справа.
Але останнім часом мої батьки стали мені постійно скаржитися на те, що їм важко одним. Вони постійно натякають мені на те, що вони немічні не здорові і тому хочуть обоє переїхати жити до мене. Звичайно, переїхати вони хочуть за наш рахунок, і оселитися вони хочуть теж у нас. Тобто ми з моїм чоловіком повинні їх усім забезпечувати.
Я намагалась пояснити, що ми не багатії. Звісно, нині є програми підтримки, але вони не молодіють і ми з чоловіком просто не зможемо забезпечувати і себе і їх. Якщо мої батьки переїдуть до нас, то нам та нашим дітям доведеться на всьому заощаджувати. Я таке життя ні для себе, ні для своїх дітей не хочу. Та й чоловік не розуміє, як це жити з батьками. У нього таке в голові не вкладається. Дві його бабусі і дідусь літні живуть окремо в своїх квартирах. Їх доглядають наші українки. Тобто, ніхто не кладе своє життя і моральне здоров’я на те, аби віддати якийсь міфічний “борг” предкам. Зате, всі усіх люблять і раді бачити. Родини тут міцні саме завдяки тому, що не проживають на головах кількома поколіннями.
Чому я маю їх забирати до себе? Мої батьки ніколи мені особливо не допомагали. Навпаки, саме я із вісімнадцяти років до 50 фактично, їх утримую щомісячними посилками і переказами грошей. На цю суму вони спокійно можуть найняти помічницю і навіть, не відчують її відсутності.
До мене вже і сестричка двоюрідна і тітка дзвонили. Обоє розповідають мені про те, що то є мій обов’язок – не покинути батьків.
Але хіба я від них відмовляюсь? Хіба я їх покидаю? Та я навпаки, зможу забезпечити їм краще життя і догляд, якщо вони вдома будуть ніж от тут коло мене.
Скажіть, хіба ж мою позицію так важко зрозуміти? Старе дерево пускає коріння на новому місці?
08,06,2023
Головна картинка ілюстративна.