Спочатку така пропозиція викликала у мене обурення. То й що, що мені сорок вісім, хіба я не маю шансу вийти заміж не з такої причини?
Але, коли прийшла до себе додому, то вже була згодна на все, лиш би покинути ці стіни.
Для мене заміжжя завжди було чимось казковим, пишне біле плаття, кульки на машині, увага людей, всі дивляться лишень на тебе в цей день. Ти особлива лишень в такий день.
На весіллях, де я ходила малою, завжди можна було підбігти до мами за стіл та поїсти, а потім скакати по двору, танцювати, а далі куняти у мами на руках, бо вона хоче подивитися, як будуть зав’язувати хустку молодій.
– Вставай, вже молода перетанцьовує, – будила вона мене і я бігла до молодої, бо вона танцювала з усіма незаміжніми дівчатами аби ті швидше вийшли заміж.
Далі наче рукою знімало сон і я ще довго вдома не могла заснути, уявляючи, як сама колись буду в такому платті.
Тому від свого заміжжя я чекала лишень цього, вийшла заміж, бо вже чекала дитину, весілля зробили швидко аби плаття на мені сиділо гарно.
А далі почалися будні, а про будні я не мріяла. Я не буду вигороджувати чоловіка, він теж постарався аби наш шлюб не вдався, але я теж не мала уявлення, як це все має бути, щоб в горі і радості на довгі роки.
Наша донечка стала моїм сенсом життя, ми жили з Любомиром в його батьків, але мріяли купити в місті квартиру.
Потроху збирали і його батьки, і мої, він їздив на заробітки і так у нас з’явилася своя квартира.
Я була дуже щаслива від того, вперше по-справжньому моє щастя тривало дуже довго, я аж мліла, коли приходила в свою хату.
Але через десять років чоловіка не стало, раптово.
Мені прийшлося ставити доньку на ноги самій. Свекри вже не мали сили мені помагати, як і мої батьки.
Працювала і все для дитини, а вона легко брала, і вимагала ще.
Я все списувала на вік, на настрій, вірила, що донька зміниться з часом, я ж змінилася.
Але Леся привела до нас хлопця зі словами:
– Мамо, ми розписалися і будемо жити в моїй кімнаті.
– А як же без нас, батьків? Ми ж весілля мали справити?
– Тепер вже ніхто таке не робить, – відказала донька, закотивши очі.
А через рік я стала молодою бабусею.
А ще через пару місяців безкоштовною нянькою і гаманцем.
Дуже швидко донька на мене перекинула всю роботу по дому, вона тільки сиділа з донькою, а їсти готувати та все інше, то мала робити я.
Зять хотів їсти на вечерю мої страви, бо казав, що Леся не вміє готувати, а я й готувала, щоб доньці легше було.
Я не мала нічого проти того, що діти живуть зі мною, ми ж теж колись з чоловіком жили в батьків і нічого, потім переїхали. Я була готова так жити й п’ять років.
Тільки заковика була в тому, що донька навіть не планувала нікуди їхати.
– Чому я маю кудись їхати? Мамо, ми не будемо з Зеником все життя марнувати на заробляння грошей, коли вже є готова квартира? Ти нам не заважаєш.
– Я вам?, – перепитала я розгублено.
– Так, ти нам не заважаєш.
Отакої.
Після тієї пропозиції руки і серця, я верталася додому зі змішаними почуттями. Адже я ще молода, що мої роки?
Але, коли я відкрила двері квартири, то мене чекало те, що й вчора, і позавчора і буде чекати кожного дня.
У моїй кімнаті по ліжку сказали діти, на кухні сидів зять, в своїй кімнаті донька дивилася серіал.
– Не заважайте, – казали всі, знаєте кому? Так, мені.
Я заважала зятю на кухні дивитися в телефоні новини, дітям в моїй кімнаті гратися, донька зважала лишень на себе.
Казала, що як в домі щаслива мама, то щасливі всі.
А я ж була мама і була не щаслива, а всі інші чудово себе почували. Видно, я – виняток з правил?
І тоді я подумала про Миколу вже геть з іншого боку. Так, він ніколи не був приязним, не те, що зі мною, ні з ким. Але його пропозиція лунала в моїх вухах.
– Марто, ти одна і я сам. Вже два роки Рити нема. Все занепадає, за тим треба слідкувати. Ти жінка дуже працьовита, я за тобою давно дивлюся і бачу, як тобі все в руках горить. Мені така жінка би дуже здалася. Що скажеш?
Хіба це освідчення?
Але тепер я мріяла про велику хату, де можна заховатися від усіх і побути в спокої і тиші хоч годинку.
І на наступний день я прийшла на роботу з сумкою із речами. Микола дуже зрадів і привіз мене до себе додому.
Там справді давно не було жіночої руки і хата була на чотири кімнати, я вибрала собі дальню і стала наводити всюди лад. Микола мені допомагав в усьому.
– Я Риті помагав і тобі буду, не треба все одній робити, – казав мені ввесь час.
Звичайно, що його діти швидко дізналися, що ми отак живемо і приїхали зі мною познайомитися. Ох, чули б ви, як ті дві доньки вичитували Миколу, наче перед ним не батько, який їх виростив, а школяр, який приніс погану оцінку.
Микола стояв, похнюпивши носа, а тоді донькам і каже:
– Ви як зі мною розмовляєте? Мені п’ятдесят вісім років і я вам не пацан, я на вас ніколи голосу не підвищував, а ви мені такі слова говорите на Марту? Ви з нею кози пасли? Ви в цей дім хоч щось вклали, що ви так за нього переживаєте? Ви обоє звідси лиш торби носили, що ми вам з матір’ю давали. Брали і брали, а як матері не стало, то хоч одна з вас помогла мені? Ні.
– У нас робота і малі діти.
– Отож, тому нема чого до мене з порадами приходити, які мені геть не потрібні.
– Якщо так, то ти нам не тато.
– Як так, то дійсно, не тато, бо батькові, якого б ви поважали, ви б такі слова не сказали.
І доньки поїхали. Микола ходив дуже засмученим.
– Я ж все життя їм присвятив. Як вони так зі мною?
І в цей момент я зрозуміла, що ніякий він мені не чужий, що ми однакові: все робили заради дітей, але ті не цінують цього.
Просто жити і підтримувати один одного – це дуже багато. Це набагато більше, ніж біле плаття.
Хоча ми одружилися.
– Не хочу аби ти не мала свого кутка, ти заслуговуєш мати де прихилити голову.
Теж не надто романтична пропозиція одружитися, але принаймні, чесна.
Діти ще не приїжджають до Миколи. А мої такі щасливі, що їм з неба впала квартира, що теж не хочуть все зіпсувати.
Отак і живемо.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
