fbpx

Спочатку я подумала, що мене підводять очі, бо ж старість вже настала, але потім вирішила пройтися ще раз попри ту вивіску і таки правда – вона. Стоїть собі серед чоловіків та регоче, в руках димиться, а я так не хотіла аби вона пішла в матір, так ні, аж бігом.

Піти і зробити зауваження, як колись в школі? Я ж давно на пенсії та й що ще почую на таку заувагу? Пішла я додому і все згадувала ту дівчину.

Вона вчилася у мене в класі, розумна дитина, але всі зошити та книжки завжди були неохайні, то заляпані чорнилом, то без обкладинок. Я пам’ятаю, що лиш виписувала в щоденнику зауваження і наказувала передати щоденник мамі і щоб був підпис. Дитина тільки опускала очі і йшла геть.

В класі у мене таких тридцять троє. Тому я не одразу побачила неладне.

Аж якось йду попри двір навпростець, як дитина сидить сама на гойдалці. Я навколо – вже й сіріє, а дорослих нема. Підходжу ближче – вона, моя учениця, здається Марійка її звали, бо я ще й не всіх встигла учнів запам’ятати.

– Що ти тут робиш?, – питаю її.

– Нічого, – каже, – Чекаю на маму.

Хоч був присмерк. Але я все побачила – і брудне волосся і одяг, чорні довгі нігті…

– Пішли до мене – сказала я.

Там я її помила і нагодувала. Марійка нічого про батьків не розказувала, але я зрозуміла без слів – вони на дитину уваги звертати не хочуть.

Отак вона й почала час від часу до мене приходити, я її підтягувала в навчанні.

Зайнятися мені було нічим, адже мої діти і онуки були за кордоном в чоловіка і я мріяла, що як тільки буде пенсія – переїду до них. Це був мій останній клас.

Я просила Марійку аби вона ніколи не ставала на шлях батьків, бо це дуже несправедливо. Отримати шанс жити, повноцінно жити, отак його марнувати на всяке марення.

Далі був випуск і я переїхала за кордон. Проте життя там мені не те що не сподобалося – я страшенно сумувала за своїм містом, своєї квартирою, своїм спокійним і виваженим днем, адже тут я могла на пенсію таки прожити, а за кордоном мені приходилося ще працювати.

Чоловік мій переїзд додому не схвалив, але сказав, що вже він доробить до європейської пенсії і приїде до нас жити.

Отож, я поки собі насолоджувалася життям мені й трапилася на очі Марійка, яка, очевидно, пішла по шляху своїх батьків. От вам і промовка про вовка.

Я почала частіше ходити тим шляхом і зрозуміла, що вона торгує в кіоску, але наважитися підійти не могла…

Не хотіла побачити правду зблизька.

А потім вирішила – мушу сказати і все.

Прийшла я в той кіоск, а там Марійки нема. Я почала розпитувати іншу дівчину-продавчиню і та й розказала, що Марійка собі коханого відбила.

– Та хулігани до хлопця пристали і ніхто, розумієте, ніхто не заступився… А Марійка як вибіжить та як закричить – вони й розбіглися. Отак і познайомилися… Марійка каже, що він її заміж кличе, а вона й згодна.

Я тільки полегшено зітхнула – таки прищепила я їй про те, що треба слабших захищати, а воно он як вигулькнуло.

– Ви передайте Марійці, що її розшукувала Світлана Василівна, вчителька початкових класів. Скажіть, що я живу, де й жила, якщо надумає зайти – завжди буду рада.

Не повірите, але через тиждень вона стояла на порозі з хлопцем і вся світилася від щастя.

– Яка я рада, що ви приїхали. – казала вона, – Я інколи приходила, але дивлюся – пилюка на килимку, значить, нема вас…

Ми пили чай і вона розповідала, що батьки ще живуть і не змінилися, а вона влаштувалася після школи на базар, то тепер працювати в кіоску – підвищення. Хлопця звали Матвій, він так весело розповідав про те, як його рятувала дівчина, що ми довго реготали.

Я рада, що у них все тільки починається і починається правильно. Я їй потім тихенько сказала, щоб кидала ту паскудну звичку і вона почервоніла та кивнула.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page