Моїй бабусі вісімдесят три було, коли вона почала заговорюватися, плутати реальність з вигадкою. Я не раз чула, як вона у себе в кімнаті з кимось говорить і одного разу я почула те ім’я – Марія.
– Прости мене, Маріє, прости. Я не захистила тебе, – говорила вона.
Мені стало цікаво, що то за Марія і подія, та й спитала маму про це, але та нічого не знала. Я вирішила, що якось розпитаю бабусю, а вони, може, й не згадає, що розкрила такий секрет.
Я приїхала з донечкою, Марічкою, саме бабуся наполягла аби так назвати дитину, мовляв, буде завжди захист у діви Марії мати дитина і буде мати щасливу долю.
І ось дитина бігає по подвір’ї, бабуся сидить на лавочці і усміхається та приказковує:
– Марічко, там кропива, Марічко, там гуска не йди, Марічко не йди на вулицю…
– Бабусю, – питаю її я, – А чого ви так хотіли аби я дитину назвала Марією? Ви когось такого любили і знали?
Бабуся на мене глянула і погляд її посмутнів.
– То була моя тітка, Марія, дуже добра жінка. Дуже мені в житті допомагала, а сама була нещаслива… через мене…
І бабуся почала оповідку. В ті роки вона закінчила вісім класів в і пішла вчитися в райцентр.
– Мама мене спокійно відпустила, бо там жила моя тітка Марія, жила і працювала. Вона винаймала кімнатку, де вміщалося одне ліжко і скриня, то отак ми й жили – вона на ліжку вузькому, а я на скрині спала. Був у неї наречений, Павло, якраз був поїхав на шахти, щоб справити весілля і вона була дуже від того щаслива.
Отак вони собі удвох жили в щасливих передчуттях, що одна, що друга, що життя буде для них добрим і світлим. Аж тут хазяйка прийняла на квартиру в іншу кімнату двох чоловіків.
– Вона мені встигла сказати аби я сховалася в скриню. Я все чула, дитино… Але нічого не зробила ні тоді, ні, коли приїхав Павло.
Після того випадку Павло наче й пробачив Марії, але вона не могла мати вже дітей. Він почав гуляти, почав влаштовувати суперечки, а далі й поїхав на шахти й більше не вертався.
– Марія йому простила і всім простила, казала, що рада, що тоді мене схоронила, а її видно така доля… Дуже мені ще в житті допомагала, коли я вже заміж вийшла, чи до лікаря, чи де в контору – всюди вона була нам на виручку. Я доньку хотіла назвати на її честь, а вона як дізналася, то аж зблідла: «Навіть не думай, як ще матиме мою долю, то нащо мені такої честі?».
Бабуся замовкла, а я почала казати, що вона ні в чому не винна.
– Так, що мені тоді було, яких чотирнадцять, – погоджувалася вона, але ввечері знову говорила з Марією.
І я тоді вирішила трохи схитрувати, сподіваюся, що вона мені вибачить і щаслива тепер там. Так от, взяла я весільну мамину сукню з шафи і накинула на обличчя кусень тюлі та пішла до бабусі в кімнату. Якраз світив місяць і я покликала її:
– Ганно, Ганно, вставай…
– То ти, Маріє?
– Я.
– Ти по мене прийшла?
– Я прийшла, бо ти мені не даєш спокою думками, дитино. Нема в тому твоєї вини, не було й нема. Я не маю за що тобі прощати. Ти ще маєш тут справи. Правнучку заміж видати.
– Ой, певно, не дочекаюся, – казала бабуся.
– Дочекаєшся, – впевнено сказала я, – Спи спокійно…
На наступний день я побачила, як бабуся вся просвітліла, вона навіть сама вже поралася біля курей та роздавала мамі команди, що треба зробити. Я щасливо усміхалася.
Проте, тепер мене гризе сумління, адже бабуся не дочекалася вінувати онучку. Але я дуже сподіваюся, що вона мене вибачить. Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
