Спокійно й мирно ми прожили з Євгеном дванадцять щасливих років. Принаймні я так думала, що ми щасливі, поки п’ять років тому Женя несподівано не пішов від мене. В нас не було ні сварок, ні образ, ні суперечок. Він так нічого і не пояснив. Навіть якби сказав, що стомився від сім’ї, я б зрозуміла, бо все ще його кохала й надіялася, що повернеться до мене, тим більше, що про розлучення він навіть не натякав.
Мені нелегко було без нього, а доньці Юлі ще важче. Це я виплекала в неї любов і повагу до тата, хоч він байдужий був до неї. Я думала, що просто в нього така стримана вдача, але за ці роки в розлуці він ні разу не зателефонував ні мені, ні Юлі, не те щоб копійку яку надіслав, хоч мав високу зарплату на своїй посаді. Я знала, де він працює, але на аліменти не подавала через свою гордість.
Юля спочатку тільки й питала, чому не приходить тато, а потім на нього дуже образилася, незлюбила, стала просити, щоб я з ним розлучилась і зустріла гідного чоловіка для життя.
– Мамо, ти ще така молода і гарна, невже не хочеш бути щаслива?
Але мені не до романтичних мрій, коли на одній зарплаті ледве доводиться кінці з кінцями зводити.
– А який подарунок до першого повноліття хотіла б отримати моя квіточка? – запитала я доньку.
– Ти забула, скільки разів мені обіцяла, що оформиш розлучення? – категорично заявила Юля, – це буде найкращий мені подарунок, мамо. Сьогодні ж їдь до Євгена на роботу. хай підпише заяву.
Донька вже не вперше назвала рідного тата Євгеном.
Насправді, і мені потрібно було розлучення, бо заміжня я формально, а на кожну юридичну процедуру вимагають дозволу чоловіка, який фактично став чужим. Тож я пішла до нього в офіс.
Нова секретарка чоловіка мене пропустити не захотіла, мовляв, у Євгена Гавриловича немає дружини. Була велика спокуса повернутися додому, але обіцянка доньці змусила відволікти увагу секретарки і ввійти до кабінету.
– Що ти тут робиш? – здивувався благовірний.
– Добрий день, – я ввічливо відповіла і попросила: Підпиши заяву на розлучення.
– Яке розлучення? В нас мала донька, скільки їй – дванадцять, тринадцять?
– Всього шістнадцять, – відповідаю.
– Нічого підписувати не збираюся, ввечері приїду – поговоримо.
Юля була вкрай розчарована. А коли прийшов Євген з подарунком, вона взагалі пішла з дому до бабусі, моєї мами. Я не хотіла сварки з донькою і попросила Женю на вихід, а він став клястися, що кається й хоче повернутися в сім’ю. Я вкрай розгубилася, але дозволила йому залишитися, про що потім гірко пожаліла.
Вранці ми роз’їхалися по роботах. У цей день мене чекав ще один сюрприз. Несподівано в мій кабінет постукав конкурент мого чоловіка і з розмови з ним я дізналася, що фірма Євгена оформлена на моє ім’я, а зі мною легше домовитися, ніж з моїм чоловіком.
Отже, це й була причина, аби не розлучатися зі мною. Коли ж я нагадала цьому горе-батькові, що доньці шістнадцять, він почав переживати, що я доб’юся розірвання шлюбу і поділу майна, тому вирішив зіграти на почуттях.
Ввечері повернулася від бабусі Юля. Вона була прикро вражена, що я повірила Євгену, простила йому, дозволила повернутися. Тоді я розповіла дочці все, що він робив за нашою спиною і чому зволікав з розлученням.
Ми дочекалися нашого чоловіка й тата з роботи, вирішили серйозно з ним поговорити і розставити в кінці кінців всі крапки над і. Але розмова переросла в сварку, що донька невдячна, я її погана виховала, а він тільки для нас усі ці роки старався. Євген нагадав, що квартира дісталася йому від мами і ми з дочкою не маємо на неї права.
Того ж вечора ми взяли деякі речі й подалися до моєї мами. Вранці, порадившись із адвокатом, я вирішила продати наш бізнес конкуренту, розірвати шлюб, а за вторговані від продажу гроші поїхати з донькою за кордон, щоб більше не бачити цю людину, яка доводилася мені чоловіком, а Юлі – батьком.
