– Що з тобою, Ніно? – допитувався брат. – Ти ходиш сама не своя. Знов у якусь халепу втрапила?

Ніна хотіла сказати: тобі здалося, все нормально, щоб спочатку справитися з хвилюванням і дати лад своїм думкам, але Євген наполягав:

– Краще признавайся, сестричко, спокійно розкажи все, як є, щоб не було запізно, щоб мені знов не доводилося крутитися та зв’язки шукати.

– Це стосується нашої Зорянки, – майже шепотом сказала Ніна, хоч нікого біля них не було, все ж боялася, щоб ніхто не почув.

– А вона що накоїла? – стривожився брат за доньку. – Щось сталося, коли ви гуляли в парку?

– Та що могло статися, коли вони зі мною весь час були? Бачиш, яка дівчинка здорова, весела, задоволена прогулянкою.

Женя глибоко вдихнув, ніби йому забракло повітря від хвилювання, й, ледве ворушачи губами, запитав:

– Невже хтось із Зорянчиних рідних упізнав дитину?

– Давай поговоримо ввечері, коли діти заснуть, – кивнула Ніна на малечу.

– То приходь зі своєю Діанкою, дівчатка спатимуть у нас, а ми на кухні й поговоримо.

Останні кілька років, незважаючи на те, що була розлученою з батьком донечки, Ніна вважала себе щасливою людиною: жила в приватизованій квартирі, мала гарну роботу, її дитина росла життєрадісною, здоровою, легко вчилася.

Вона раділа сімейному щастю брата: в його родині довго не було дітей, потім подружжя всиновило дівчинку, щоправда, за досить дивних обставин, а через рік братова народила сина.

Жили  вони в сусідстві на одній сходовій площадці. Ніщо не віщувало наближення тривоги. День починався звичайно: вихідний, домашні клопоти, потім зазвичай з дівчатками в парк на прогулянку.

Її Діанка та братова Зорянка були однолітками, навчалися в одному класі, були як не розлий вода.

Спостерігаючи, як веселяться сестрички, Ніна присіла на лавку. До неї наблизився молодий чоловік. Жінка бачила його тут уже не вперше. Він попросив дозволу присісти біля неї й, не чекаючи відповіді, розпочав розмову, мовляв, як гарно діти бавляться.

Побачивши, що жінка не бажає спілкуватися з ним, приймаючи за залицяльника, зразу перейшов до справи, вибрав світлину на телефоні, підніс до очей Ніни.

– Впізнаєте?

– Зорянка?

– Моя сестра, – відповів чоловік.

– Ми з вами в одній групі в Фейсбуці. Якось я зайшов на вашу сторінку, і серед фотографій побачив знайоме обличчя…

Ніна не стала більше слухати й поспішно пішла з дівчатками додому. Ввечері, як і домовлялися, поклали дітей спати, а самі зібралися для серйозної розмови.

Ніна докладно розповіла про сьогоднішню зустріч з незнайомцем, і вони почали розмірковувати, що роботи.

– Я вважаю, що цей чоловік не заспокоїться й продовжить своє розслідування, – роздумував Євген.

– То краще б нам зустрітися із ним і з’ясувати, де ж мама Зорянки, – продовжила його думку дружина.

– Думаєте, він і надалі приходитиме в парк? – засумнівалася Ніна.

– Давайте будемо жити так, ніби нічого не трапилося, – вирішив поставити крапку в розмові Євген. – Доручимо справу Богові. Не варто даремно тривожитися й накручувати себе.

– Ніно, – звернувся до сестри, – якщо на долю випаде ще раз його побачити, домовся про зустріч з нами всіма.

Ніна й надалі гуляла з дівчатами в парку, незнайомця вже не бачила, з часом заспокоїлася й стала забувати. Та якось він ніби виріс перед її очима, коли вона з дітьми вже поверталася додому Ніною оволоділо і почуття тривоги, і радості, що кінець кінцем буде розставлено всі крапки над «І».

– Ви? Нам би поговорити, – схвильовано сказала вона. – минулого разу я трохи розгубилася.

– Розгубилася – не то слово, ви так налякалися, ніби я вам хотів заподіяти зло, – з ноткою образи відповів чоловік.

– Зате сьогодні я готова вислухати вас і запропонувати зустрітися з моїм братом. Зателефоную, щоб він вийшов нам назустріч.

Познайомилися, зайшли в кав’ярню, дітей посадили за сусідній столик, замовили їм морозиво і приготувалися вислухати розповідь Максима. Він знову знайшов у телефоні фото Зорянки.

– Це єдина світлина, що залишилася мені як пам’ять про молодшу сестричку Улянку. Вона зроблена тоді, коли наші батьки були ще живі, а ми вчилися в звичайній школі, сестра в першому, я в п’ятому класі. Мої тато і мама – вихованці дитбудинку.

Мама проводжала тата в армію, дочекалася його, вони одружилися, народився я, але тата невдовзі не стало, мав проблеми зі здоров’ям(він служив в Афганістані). Мама через рік вийшла заміж, потім народилася моя сестра. Ми були дуже щасливі до дня, коли з батьками трапилося нещастя. Відправивши нас до школи, вони маршруткою добиралися на роботу. Сталася непоправне. Врятувати не вдалося.

Нас спочатку думали віддати комусь із рідних вітчима, але вони не спілкувалися з нами, бо їм не подобалося, що їхній син взяв жінку з дитиною. Через різні в мене з сестрою прізвища та інші непорозуміння ми опинилися в дитячих будинках різних областей.

Після інтернату я зайнявся пошуками сестри. Коли я нарешті відшукав сестру, то дізнався про неї недобрі речі: була при надії, хлопець покинув, дитину віддала в дитячі ясла, щоб влаштуватись на роботу, але грошей на утримання все одно не вистачало.

До того ж занедужала. Я відвіз її в стаціонар, та було вже запізно. Пішов у дитячі ясла забрати племінницю, мені сказали, що мама вже з місяць, як її забрала, шукав дівчинку в дитбудинках, але марно, вже втратив надію.

Ніколи б не подумав, що фотографія в соціальній мережі спонукає мене до нових пошуків.

– Але ж ви не можете бути впевнені, незважаючи на таку схожість, що це ваша племінниця, – після паузи сказав Євген, і схвильовано спитав: Якщо б через експертизу було доказано, що вона вам рідна, як би ви відреагували?

– Ви думаєте, я хотів би забрати у вас дитину? Ні, мені достатньо знати, де вона і з ким. Якби знайшлася в дитбудинку, я б, звичайно, всиновив.

– А тепер я хочу розповісти, як Зорянка потрапила до нас, – сказала Ніна.

Вона з чотирирічною донечкою чекала на поїзд. У зал очікувань ввійшла молоденька жінка з дівчинкою. – Можна я залишу дитину й валізу біля вас і побіжу в аптеку купити дещо, бо щось розболілася голова. Збігали хвилини. але Зорянчина мама не поверталася. Ніна попросила когось  знайти невисоку жінку в світло-зеленому костюмі, з русявим волоссям, стрижкою під каре. Дикторка вокзального радіо оголошувала через динамік: «Мамо Зорянки, донечка чекає вас у залі очікувань».

Порадили звернутися в залізничний відділ міліції. Аж тут Зорянка витягла з кишеньки якийсь папірець, простягла його зі словами: а ти дай печенько.

Ніна витягла мамине домашнє печиво й дала дівчаткам, а сама швидко розгорнула записку: «Усиновіть мою дитину, благаю, тільки не віддавайте в інтернат, прошу, тільки не в інтернат». Ще була вказана дата народження.

За описом брат упізнавав свою сестру, доля якої склалася так нещасливо. З того часу Максим став бажаним гостем у родині Євгена, а з Ніною поєднав свою долю.