fbpx
Історії з життя
Справа йшла до весілля. Пропозицію я отримала і, навіть, так сказала, аж поки мама не поставила мені одне єдине запитання. Ми розійшлись тихо і якось одразу

Зараз я мешканка великого міста, маю власну непогану квартиру, двокімнатну, де сама собі господиня. Район один із найкращих. Але до тієї квартири я нікого не приведу, досвід такий уже був. До речі, квартиру я одержала від батьків, а не заробила на неї сама.

Мені вже 35. Досі не була нареченою та дітей немає. Зате є непогана робота з гарною зарплатою, а також подруги, з якими часто проводимо час разом.

Вперше я захотіла вийти заміж у 23-річному віці. Я закохалась. Мама ще була жива, а батька вже не стало. Ми з Іваном були студентами. Але одного разу мама сказала:

— Доню, він із багатодітної родини. Там місця немає, туди ти точно не підеш. Знімати квартиру вам буде важко, обидва ще вчитеся. Сюди ви не переїдете, я не пущу, для мене він чужий, ти знаєш. Нехай працює, робить хоч щось, щоб вам було десь вити гніздечко сімейне, інакше — не родина буде, а повний бардак. Подумай, Аліна. Я за твого батька вийшла, коли він уже був із квартирою. Потрібно, щоб чоловік тебе кудись привів. А не ти переживала де вам і на що жити.

Тоді я про це сказала Іванові. На нього було шкода дивитися. Казав, що завантажений універом, ночами не працюватиме, адже й спати іноді треба. Він тоді прямо запитав, чи поділяю я мамину думку. Я опустивши очі сказала, що її думка цілком логічна. Так ми й розійшлися. Легко та швидко.

Згодом я бачила його у соцмережах. Виявляється, зараз він бізнесмен із великим станом: будинок, машини, бізнес, дружини та дітей теж немає. Чому на місці його дружини не я? Бізнесмени важко працюють, я це чудово знаю. Чому він не міг це зробити тоді для мене?

Минали роки. Мені вже було 31, і я жила одна, без мами. Мій перший чоловік за довгий час був старший за мене на цілих 8 років. Розлучений, житло залишив дружині з дітьми, жив іноді в друга, а часом винаймав кімнату в гуртожитку. Іноді він приходив до мене і залишався на кілька ночей. Про весілля ще не говорив, а те, що він залишався у мене, мені не подобалося.

Якось він попросив, щоб я стала його дружиною. Казав, що залишимося жити в мене, а за його дохід житимемо і подорожуватимемо. А ще зазначив, що приписуватись у мене не маю наміру, щоб я не думала, ніби він зазіхає на мою квартиру.

І я подумала. Як це? Ти, чоловіче, уже усе собі розпланував на перед? Житимемо у мене, їсти я готуватиму, лад я наводитиму, а пан візьме мене з собою у подорож на яку ми разом зароблятимемо? Нізащо!

Про кредит на нову квартиру чути не хотів. Тоді я сказала, що йому з таким підходом немає місця у моєму житті. Більше ми не бачились.

Останні серйозні стосунки були лише рік тому. І дуже сумні. Через подругу. Познайомили мене з ним із надією, мовляв, зрілий, галантний, із грошима, квартирою та без дітей. Я не кликала його до себе жодного разу. Ми ходили у кіно, каталися на річкових трамвайчиках. А потім він покликав до себе.

І що я побачила! Маленька квартира у віддаленому районі! Там було так незатишно. І це все? А йому цілих 37 років! І більше він ні на що не зміг заробити за цей час? Він мені дуже подобався, але я розуміла, що треба із цим закінчувати. У мене ми не будемо жити, а в нього мені не подобається. Тому я припинила з ним спілкуватись. Навіть не пояснювала причини.

А подруги продовжували:

— Ну, чого тобі треба? Кого ти чекаєш? Навіщо тобі квартири? Ніхто в тебе не забере. Тобі 35, що ще чекати? А діти коли? Думаєш, усі з квартирами побіжать до тебе, коли тобі буде за 40?

Але я гадаю, що вони нічого не розуміють. Кожен нормальний чоловік має мати власне житло. Після 30 – так точно! Мій дім – це мій. Він мені потрібний. Чекатиму щастя і далі. І знайду. Сподіваюся. Не така я й стара.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page