fbpx

Старість має виглядати не так: є діти й онуки, які про стареньких забули

У більшості мешканців Львівського геріатричного пансіонату є діти й онуки, які про стареньких забули, пише “Високий Замок”.

До того, як відвідати будинок для людей похилого віку, краєм вуха чув, що це місце не для людей зі слабкою пcихiкою. Проте ми з командою волонтерів таки навідались до Львівського геріатричного пансіонату. І отримали море позитиву й тепла, які відчуваєш тоді, коли приїжджаєш до рідних бабусі й дідуся.

Йшли в гості до стареньких як до дітей — зі солодощами і фруктами. Будинок, де вони мешкають, розташований поблизу студентських гуртожитків, на вулиці Медової Печери, 71. Нас зустріли словами: «О, молодь прийшла!». На вулиці — старенькі чоловіки на перекурі, говорять про політику…

Вітаємося і заходимо у будинок. Чергова медсестра проводить нас на другий поверх. Там живуть старенькі, які ще можуть за собою доглядати. Для 4-го і 5-го поверхів ми ще морально не готові — там жевріють немiчні та хворі. Запримітивши нас зі своїх балконів, старенькі вийшли зустрічати нас у коридор. Для кожного з них кімнатка — імпровізований дім, «святая святих». На стінах і підлозі — килими, на журнальному столику у вазі квіти, багато ікон. Бог — єдиний, з ким спілкуються постійно.

Читайте також: Не дочекався: Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку

«Дай вам Боже здоров’ячка, аби ви мали файну сім’ю, аби добре жили», — ще з порога каже пані Марія. Вона тут вже 19 років. Видно, що хвилюється, поправляє хустину, пригладжує ковдру на ліжку і вибачається, що не прибрано «як належить».

Пані Марія навіть не звернула уваги на печиво й фрукти. Їй потрібні не так гостинці, як увага. Хоче виговоритись. «Я колись була молода й не думала, що таке мене спіткає. Але так підійшло, — зітхає. — Жити можна, але то не вдома. Хто б подумав, що так буде? Маю сина, але дуже зробився недобрий, п’є… Не могла в хаті з ним бути: що під руки попадало — тим бuв, виганяв з обійстя. У селі знали про мою бiду, то привезли документи в сільраду і оформили мене сюди. Молюсь, аби він мене не бачив, а я його не бачила. А колись жила тільки ним… Тут не тюрма: ходжу до церкви, на кухні допомагаю кухаркам, і так день минає».

Найстpашніше, що у більшості мешканців цього будинку є діти і навіть онуки.

«У мене двоє дітей і четверо внуків, — розповідає пан Володимир, який тут уже два роки. — Дочка толкова, але не може мене забрати, бо у неї квартира мала (двокімнатна. — Авт.). А син — баламут. Мені тут добре, вдома думав би, як випрати, як вдягнутися, як їсти зварити, а тут мені нічого не треба, от ліжко й телевізор».

Бабуся Ганна намагалася пригостити мене цукерками, які дістала з-під подушки. Хвалиться, у схованці «багато всього має». Але забуває про свої «скарби» й скаржиться на життя. «То вам тяжко зрозуміти, бо ви молоді, — каже старенька. — А вже як людина лежить, то дуже морально тяжко. Мало того, що ми фізично слабі, то ще й морально важко». На маленькому столику поміж ліків — фото, де жінка ще молода, гарна, повна сил. «Не здумай мене теперішню знимкувати, бо поперелякуєш усіх», — сміється бабуся Ганна. «Дякувати Богу, я ще хоч у візочку можу пересуватись. Біда, коли люди зовсім лежачі. Є такі, що роками лежать, — пані Ганна переходить на шепіт і нишком показує на свою сусідку.

На сусідньому ліжку сидить бабуся, хвора на дiaбет, крім того, має проблеми з тиском, її постійно болить голова. Вона нічого не їсть, лише п’є воду. У 23-річному віці зaгинyв її син, після чого вона своє життя «поставила на паузу».

Лізти в душу старенькій я не зміг. Лише приніс їй кілька пляшок води. В іншій кімнаті живе глуxoніма бабуся. Вона усміхалась і натискала на ляльку, бо точно знала, що тоді заграє мелодія.

Одна бабуся прийшла розповісти нам радісну «новину»: чекає дочку з зятем. Через три тижні вони приїдуть з Німеччини і заберуть її”. Ствердно киваємо головами, сподіваючись, що вона не чує, як з кімнати навпроти дідусь називає стареньку «видумщицею», мовляв, все це вона вигадала… Наостанок бабуся в картатому халатику, з красивим, вибіленим сивиною волоссям, пообіцяла нам, що коли виграє у лотерею, то «забере зі собою на Мальдіви всіх мешканців пансіонату».

Йшли ми звідти з важким серцем. Не покидала думка, що старість має виглядати не так, як те, що ми побачили. Вона має бути красивою і щасливою. Щоб поряд бігали онуки і було кому читати казки. Щоб було для кого пекти пироги і заварювати чай. Щоб було на кого чекати…

You cannot copy content of this page