– Зі мною ти такого не зробиш!, – пригадую, як гордовито казала Андрієві на його пригоду з Уляною, а він лише схвально хитав головою та клявся, що любить мене безмежно.
Ну, я ж не Уляна, вічна тихоня, яка ні слова не скаже, ні поведеться гідно. Вічно якась дивакувата.
– Як ти взагалі на неї полакомився?, – кепкувала я з нього, – Ще маєш щастя, що все так обійшлося, а то так би й приймакував в тих «господарів».
Мені була байдужа доля Уляни, мене хвилювало лиш те, що я краща за неї. Краща, бо обрали мене, а не її.
Потім вона з села виїхала, бо хлопці в вікна гримали і старий батько не витримав та відвіз доньку до міста.
Думаю, що й там їй було не солодко, але хоч батьки нічого не знали.
А ми з Андрієм одружилися.
В той день йшов дощ і мама казала, що то на щастя, такі народні прикмети.
Тільки бабуся хрестилася і палила стрітенську свічку, бо лупило так, що музик не було чути, а болота під площадкою було мало не в коліна.
Гості швидко розійшлися і мене чи не сама родина повивала в хустку…
Але лиш би на тому біда й скінчилася.
Почали ми разом жити, я пішла в невістки і вже мені свекруха виговорювала, мовляв, Улянка така добра дитина була, слова би їй кривого не сказала, а я тут ще й огризаюся.
Нікуди було діватися, але не на ту напали. Я тоді в місто поїхала та влаштувалася двірником, бо тоді давали квартири. І отак вдосвіта встану та все по прибираю, щоб мене ніхто з села не бачив, а потім й на базарі торгую чим мама з села поділилася.
Крутилася, як могла і таки перетягнула родину в місто. Стало мені легше жити, бо не було чутно свекрухи, але…
Став вже Андрій на роботі затримуватися та не ночувати вдома. Раділа лиш тому, що ніхто про це не знає і все клеїла з себе забудька. Але ж гризе питання – хто вона?
І от одного разу я за ним прослідкувала і що ви думаєте? Правильно – Уляна!
Ну, жінко люба, тебе вже раз використали, то що ж ти знову в ту саму яму падеш?
І я довго не думала та пішла до неї на розмову. Так між іншим, наче її вперше побачила в місті, почала радіти.
– Ой, як я давно тебе не бачила. Як ти? Як живеш? Чоловік? Діти?
Було видно, що вона якось так знітилася, але сказала, що поки одинока. І так мені те «поки» в вуха різануло.
Я тоді й кажу.
– А ти ще більша простачка, ніж була. Чи ти думаєш, я не знаю про тебе й Андрія?
А тут з неї як вилізе! Я мало не впала…
– Так і є. Чи ти думала, що завжди буде по твоєму? А тепер час показав, хто є хто. Тепер Андрій оцінив, що я краща за тебе в усіх відношеннях і не йде від тебе лиш тому, що у вас дитина.
Ви уявляєте? Вона краща за мене? Та вона себе в дзеркалі бачила?
– Краща? Ти як була простачка така й лишилася, поманив та слово добре сказав, а ти вже розляглася! Я дружина, а ти – ніхто! Навіть з тобою не попрощається, а ти й бігатимеш і в очі заглядатимеш!, – кажу я їй.
І така мене охопила лють. Це ж що в того Андрія за смаки такі? Ще би яка красуня – то я б змирилася. А то отаке ніяке і він ще мене на неї проміняв?
Я йому такий скандал влаштувала, що кажу або ти її кидаєш, або йдеш до неї жити і хай люди мають, що про тебе говорити.
І він її наче покинув.
А я ще й пожалілася на неї директору, де вона працювала, а тоді таких не дуже й жалували. І десь вона знову ділася.
Отак ми з чоловіком й прожили «душа в душу», як то кажуть. Знаю, що він ще когось мав, а тепер он сидить та кашляє на лавочці герой! Тепер би мені спокою, але ж ні – ніде не дінеться з моєї квартири!
Фото Ярослава Романюка.
