Моє дитинство закінчилося у третьому класі, коли не стало мами. Ми залишилися вдвох із батьком. Наша хата стояла на самому краю села, за нею починалися колгоспні поля. Батько працював на фермі, доглядав коней і розвозив підводами все, що казав голова колгоспу. Робота була важкою, брудною, і батько не витримував — дуже часто повертався додому в такому стані, що не міг самостійно розпрягти коней.
Вони самі знали дорогу, зупинялися біля наших воріт і чекали. Коли мама була жива, вона виходила, мовчки допомагала йому злізти з воза, заводила до хати, а потім сама чистила упряж. Батько тихенько бурмотів собі під ніс якусь пісню і засинав прямо в коридорі на лаві.
Після маминого похорону тато вирішив, що доглядати за моїм довгим волоссям немає кому. Повів мене до сусідки, в якої були хлопці і вона мене так само коротко постригла, бо вже мала набиту руку. З цією зачіскою я й ходила до самого випускного, сусідка мене регулярно стригла, а тато возив їй задарма сіно чи картоплю з городу.
Щодня після уроків на мені трималося все господарство: треба було нагодувати поросят, вичистити під корову, наносити води від колодязя, розпалити в печі й приготувати хоча б якусь кашу чи суп.
Бувало, я бігла до воріт, бачила, що батько знову не може підвестися з воза, і сама тягнула його за куртку, намагаючись не впустити в багнюку. Я не тримала на нього зла. Батько в глибині душі залишався незлим чоловіком. Деякі робили рідним пробіжки городами, а мій батько вранці, коли прокидався, завжди питав, що я отримала в школі, і витягав із кишені робочих штанів кілька дрібних монет на булочку.
Мені дуже легко давалася німецька мова. Наша вчителька, Валентина Борисівна, завжди ставила мене в приклад. Вона знала про мою ситуацію вдома й іноді після уроків залишала мені товсті німецькі журнали з картинками або книжки. Я читала їх ночами при світлі настільної лампи, коли завершувала всю роботу на городі та в хліві.
Коли я закінчила восьмий клас, родичі пішли радити батькові:
— Василю, навіщо дівчині далі вчитися? Нехай іде в районне училище на штукатурку чи маляра. Через два роки буде мати копійку в руках, хоч сама себе взує.
Увечері батько сів за стіл, довго дивився на свої потріскані руки, а потім повернувся до мене:
— Алло, ти сама чого хочеш? Тобі треба те училище?
— Я хочу закінчити школу, тату. Хочу спробувати вступити в інститут на іноземні мови.
— Значить, будеш учитися. Мама твоя все життя на ланці проробила, світу не бачила. Вчися, доню, потім мені дякувати будеш.
Останні два класи мені довелося ходити в сусіднє село, бо в нашому була лише восьмирічка. Це три кілометри в один бік по щебеню та глині, і три кілометри назад. Але я ходила туди не лише через уроки. Там навчався Вадим.
Він був центром уваги всієї школи: високий, підтягнутий, грав за капітана шкільної футбольної команди, виступав на всіх концертах із гітарою. Всі дівчата з нашого й паралельного класів намагалися чергувати на коридорі, щоб просто пройти повз нього.
Вадим на мене навіть не дивився. Його цікавили зовсім інші речі. Моя стара куртка і дешевенькі сині брюки явно не викликали в нього захоплення. Інколи він міг відпустити якийсь жарт, коли я проходила повз їхню компанію.
Вадим тоді зустрічався з Христиною. Вона приїжджала на заняття в батьковій машині в новеньких шкіряних чоботях на підборах, носила золоті сережки-кільця та дорогі светри. Її ледь витягували на трійки, вчителі постійно заплющували очі на її порожні зошити, але для Вадима це не мало значення. Я стояла в самому кінці тієї умовної черги за його прихильністю, і мене звідти швидко витиснули.
Після випускного я виконала свою обіцянку — вступила на факультет німецької філології в обласному центрі. Щодня доводилося їздити автобусом, вставати о п’ятій ранку, щоб устигнути на першу пару. А перед самим отриманням диплома батька не стало. Хата залишилася порожньою, господарство довелося спродати за безцінь, щоб перекрити борги за похорон.
З дипломом вищої освіти я опинилася на міському речовому ринку. Роботи за спеціальністю не було, а за оренду кімнати в місті треба було платити щомісяця. Я влаштувалася продавцем взуття до одного місцевого підприємця. Мій робочий день минав на картонній коробці під відкритим небом. Коли покупців не було, я діставала з сумки німецькі романи й читала.
Якось у старій газеті, в яку ми загортали товар, я побачила оголошення: обласна радіокомпанія оголошує конкурс на заміщення вакансії репортера новин. Потрібно було написати невеликий нарис на довільну тему й пройти співбесіду. Я згадала, як у школі мої твори Валентина Борисівна зачитувала перед усім класом, і вирішила спробувати.
Коли я прийшла в будівлю радіоцентру, у мене тремтіли коліна.
На співбесіді керівник студії попросив мене прочитати мій текст у мікрофон. Через два дні мені зателефонували й сказали, що я зарахована в штат.
Я повністю занурилася в роботу. Моє життя перетворилося на суцільні виїзди, інтерв’ю, написання текстів та нічні монтажі. Моє ім’я почало з’являтися в титрах, а голос став упізнаваним на вулицях. Родичі з села згадували про мене рідко — вони були зайняті своїми городами, будівництвом та весіллями своїх дітей. Подруг у місті я не завела, бо кожна рідкісна зустріч із кимось із минулого життя перетворювалася на допит: «Ну що, заміж іще не вийшла? А квартиру свою маєш чи так і вештаєшся по чужих кутках?». Мені не було чого відповісти, окрім того, що я працюю по чотирнадцять годин на добу.
Через кілька років наше радіо об’єднали з обласним телебаченням. Мене перевели в кадр. Роботи стало ще більше.
Мене почали впізнавати в магазинах і навіть у перукарні, куди я нарешті почала ходити регулярно, відростивши довге волосся.
Якось під час зйомок репортажу на центральній площі міста, де відбувався великий ярмарок, до нашої знімальної групи підійшов міліціонер у формі. Він почекав, поки оператор вимкне камеру, а потім усміхнувся:
— Алло, ну нічого собі. Я спочатку по голосу впізнав, а потім дивлюся — волосся довге. Ти ж у школі завжди як хлопець ходила.
Я придивилася й не одразу впізнала в ньому Миколу, нашого однокласника, який на уроках завжди сидів на останній парті й мовчав.
— Коля? Оце так зустріч. Ти тут працюєш?
— Так, у міському відділі, патрулюю. Ну ти даєш, Алло. Вся школа тепер на тебе по телевізору дивиться. Молодець, утерла носа всім цим гоноровим.
Ми поговорили кілька хвилин про побутові речі, і він пішов далі по своєму маршруту.
Коли виповнилося п’ятнадцять років із дня нашого випускного, мені зателефонувала староста класу й запросила на зустріч у ресторан. Я знала, що там знову почнуться розмови про дітей, чоловіків і сімейний статус. На той момент я вже придбала в кредит невелику однокімнатну квартиру на окраїні міста, але чоловіка в мене не було. Для наших сільських стандартів успішна жінка без сім’ї — це була невдаха. Тому я збрехала, що їду у термінове відрядження на семінар у столицю, і залишилася вдома.
Наступної зими до нашої обласної адміністрації приїхала велика економічна делегація з Німеччини. Штатна перекладачка захворіла, і в прес-службі згадали, що я на інтерв’ю з іноземцями спокійно розмовляю без допомоги сторонніх. Мене попросили підстрахувати захід.
Там я й познайомилася з Томасом. Він був одним із інженерів, які привезли проект модернізації нашого місцевого заводу. Після закінчення офіційних переговорів, коли всі підписували папери, він підійшов до мене біля кавового автомата:
— У вас чудова вимова. Ви навчалися в Німеччині?
— Ні, я просто закінчила наш місцевий університет і працюю журналісткою, — відповіла я німецькою.
Він помітно зніяковів, дістав із кишені піджака візитівку й попросив мій робочий номер телефону.
Томас виявився дуже простим у спілкуванні. На той момент він уже кілька років жив сам, повністю присвячуючи себе роботі. Почалися довгі місяці переписок у месенджерах, щовечірні дзвінки по відеозв’язку, потім його кілька приїздів до мене на вихідні. Через півтора року ми розписалися в нашому міському РАЦСі, і я переїхала до нього у Франкфурт.
Перед самим від’їздом я вирішила поїхати в село, щоб упорядкувати могили батьків і попрощатися з родичами.
Ставлення тітки й дядька змінилося миттєво. Коли я була бідною студенткою, яка просила допомогти з картоплею, до мене нікому не було діла. Тепер же мене зустрічали накритим столом. Усі тільки й обговорювали, що Алла вийшла заміж за іноземця і переїжджає в Європу.
У Німеччині мені спочатку було непросто. Попри знання мови, побут там зовсім інший. Потрібно було звикати до сортування сміття, до інших правил оплати рахунків, до того, що магазини в неділю зачинені. Томас допомагав мені в усьому. Він бачив, як я сумую за домом, і сам наполягав, щоб ми раз на рік їздили в Україну. Першим ділом ми завжди їхали на сільське кладовище. Я стояла біля батькового хреста й подумки дякувала йому за те, що він тоді не відпустив мене в училище.
Минулого літа моя двоюрідна сестра запросила нас на весілля своєї доньки. Якраз у цей час виповнилося двадцять років із дня нашого шкільного випуску. Мені знову зателефонували й запросили на зустріч. Цього разу я погодилася й запросила Томаса піти зі мною.
Вечір проходив у тому ж районному ресторані, де колись ми святкували закінчення школи. Колишні однокласники сильно змінилися: чоловіки поважнішали, багато хто облисів, жінки обговорювали шкільні проблеми своїх дітей та ремонти на кухнях. Коли підійшла черга Вадима розповідати про себе, він вийшов на середину залу разом із жінкою. Вона була в пишній сукні, з яскравим макіяжем і голосно сміялася.
— Це моя дружина Людмила, вона тримає продуктову ятку на нашому ринку, — коротко сказав Вадим.
Він говорив нерозбірливо, постійно тримався за спинку стільця, щоб зберегти рівновагу. Було видно, що за столом він часу не втрачав. Поки він намагався щось згадати про шкільні роки, я почула, як дві мої колишні однокласниці шепочуться позаду:
— Бачила, на кого Вадим перетворився? А який хлопець був, першим красенем вважався. Одружився невдало, тепер щовечора з сусідами біля гаражів сидить, роботу нормальну знайти не може.
Потім ведуча вечора оголосила моє ім’я. Я підвелася з-за столу. На мені була проста темна сукня, волосся спадало на плечі. Томас підвівся разом зі мною, підставивши лікоть. Ми підійшли до мікрофона під гучні аплодисменти. Хтось із дального кінця столу голосно вигукнув:
— Алло, невже це ти? Тебе просто не впізнати.
Я коротко розповіла, що зараз живу в Німеччині, допомагаю чоловіку з документацією та займаюся перекладами. Нам знову заплескали.
На зустріч привезли й нашу стару вчительку, Валентину Борисівну. Вона вже погано ходила, її підтримували під руки колишні учні. Коли ми з Томасом підійшли до неї, вона довго дивилася на мене, а потім на очах у неї з’явилися сльози:
— Я така рада за тебе, Алло. Я завжди знала, що ти зможеш вибратися з тих злиднів. Ти отримала те життя, на яке заробила своєю працею.
— Дякую вам за книжки, Валентино Борисівно, — відповіла я.
Весь залишок вечора ми провели в розмовах, танцях та спогадах. Вадим до того часу вже зовсім не міг розмовляти, він просто сидів у кутку, розмахував руками й сперечався з кимось із чоловіків через футбол. Я дивилася на нього здалеку й думала про те, як дивно все повернулося.
Коли вечір закінчився, ми з Томасом вийшли на вулицю, щоб викликати машину до готелю. Я розуміла, що всі ці роки хотіла показати їм усім свій успіх, хотіла цього моменту визнання. Але коли він настав, всередині була лише порожнеча й легка втома. Мені просто стало шкода, що батько з мамою так і не побачили мене дорослою і успішною.
