Старий паркет у коридорі рипів.
Двері відчинилися з характерним клацанням замка, який давно треба було змастити. На порозі стояла жінка у вовняній хустці, зав’язаній на попереку, та теплих вовняних шкарпетках і синіх тапочказ з котячими мордочками. Це була Стефанія. Місцеві називали її пані Стефою, хоча більшу частину життя вона провела за прилавком колишнього гастроному.
— Ну, заходь, чого стоїш у прорізі, — сказала пані Стефа, відступаючи вглиб темного передпокою. — Холод до зати пускаєш.
Христина переступила поріг і тоді вже сказала заготовлене:
— Доброго дня, пані Стефо. Я від Марії Василівни. Вона казала, що ми домовлялися про кімнату.
— Домовлялися, — Стефанія примружила очі, розглядаючи нову квартирантку. — Марія казала, що ти порядна дівчина з порядної родини. Вчитися приїхала?
— Так, на бухгалтера.
— Це добре. Цифри — це порядок. У мене свої правила, Христино. Хлопців до хати не водити. Навіть двоюрідних братів. Увечері після дев’ятої щоб була на місці. Ключ я тобі дам, але якщо почую, що замок шкрябає о першій ночі, наступного дня шукатимеш іншу квартиру. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — кивнула Христина, розв’язуючи шарф. — Я взагалі-то не ходжу нікуди вночі. У мене в селі хлопець залишився, ми з ним три роки разом. Наступного року розпишемося, як він технікум закінчить.
Пані Стефа помітно розслабилася, обличчя її трохи пом’якшало.
— Ну, то інша справа. Проходь на кухню, якраз чайник закипів. Побудеш з дороги, розкажеш, що там у селі чути.
Кухня була крихітною. Половину простору займав масивний стіл, застелений клейонкою з малюнком у дрібні ромашки. На плиті шумів великий емальований чайник із відбитим носиком. Пані Стефа дістала з шафи два горнятка, густо засипала туди чорний байховий чай і залила окропом. На стіл перед Христиною лягла глибока тарілка з сухарями та невелика баночка з цукром.
— Сідай, пий, — господарка сіла навпроти, поправляючи хустку. — Розказуй, хто твої батьки?
— Мати в сільраді діловод, батько на пилорамі.
— Ну, робочі люди, — схвалила пані Стефа. — А хлопець твій чий буде?
— Андрій. У нього батько тракторист, а сам він на механіка вчиться в районі.
— А я от сама вік доживаю. Мій Михайло вже п’ятнадцять років як на цвинтарі. Серце прихопило прямо на роботі, навіть додому не дійшов. Дітей ми не нажили, так вийшло. Родичі є, але вони тільки листівки шлють на Великдень. Оце й усе спілкування. Сама як перст.
Христина дивилася на пар, що піднімався над горнятком. Їй стало трохи шкода цю жінку, яка здавалася такою різкою на перший погляд, але зараз сиділа, зсутулившись, і розглядала свої старі, вузлуваті пальці.
— А ви до них не їздили ніколи? — запитала дівчина.
— Та куди я поїду? На іншу частину країни? Що я там не бачила? А за квартирою хто наглядатиме? Отак і сиджу.
Зима прийшла швидко, засипавши маленькі вулички мокрим снігом, який під вечір замерзав і перетворювався на суцільну ковзанку. Христина щодня ходила на навчання, тягаючи в сумці важкі конспекти. Вечори ставали довшими, і вони все частіше сиділи з пані Стефою на кухні. Ощадлива господарка вмикала світло тільки над столом, залишаючи кутки кімнати в глибокій тіні.
Одного вечора після вечері пані Стефа дістала з шухляди столу стару, затерту колоду карт. Обличчя її при цьому набуло серйозного, навіть урочистого виразу.
— Ну, давай подивимося, що там твій Андрій робить, — сказала вона, спритно перемішуючи колоду.
— Ой, пані Стефо, я в це не вірю, — посміхнулася Христина, підпираючи щоку рукою. — Ми вчора зідзвонювалися, у нього все добре, сесію здає.
— Карти не брешуть, Христино. Вони все бачать, — Стефанія почала викладати по три карти в ряд на липку клейонку.
— Оце ти, чирвова краля. А це він — трефовий король. Русявий же?
— Русявий.
Пані Стефа довго дивилася на розклад, потім насупилася, згребла карти в купу й почала перемішувати знову.
— Що там таке? — запитала дівчина, помітивши, як змінилося обличчя господарки.
— Нічого. Перемішала погано. Карти збилися.
Вона розклала вдруге, але результат, схоже, її не задовільнив ще більше. Між трефовим королем і чирвовою дамою лягла чорна пікова десятка, а поруч випав якийсь чужий, бубновий валет.
— Дурниця якась, — буркнула пані Стефа, ховаючи колоду назад у шухляду. — Стара вже стала, нічого не бачу. Йди краще спати, завтра рано вставати.
— Пані Стефо, ну скажіть, що там було? Ви мене лякаєте.
— Нічого там не було. Йди лягай.
Христина пішла до своєї кімнати, але довго не могла заснути. За вікном рипів від вітру старий ліхтар, кидаючи довгі тіні на стелю. Вона згадувала Андрія, його сміх. Все було зрозуміло й просто, і ніякі паперові картки не могли цього змінити.
Через два тижні Христина прибігла з навчання радісна, з порогу скидаючи мокрі чоботи.
— Пані Стефо! Андрій у суботу приїде! Ми розписуємося в травні!
Стефанія вийшла з кімнати, тримаючи в руках ганчірку для пилу. Вона подивилася на дівчину якось дивно, без радості, якої очікувала Христина.
— Ну, то добре, — тихо сказала вона. — Хай приїжджає. Познайомиш хоч.
Щойно двері за квартиранткою зачинилися, пані Стефа знову сіла за стіл і дістала карти. Вона розкладала їх тричі, і щоразу бубновий валет ставав на місце Андрія, а трефовий король ішов далеко вбік, закритий чорними картами втрати.
Того року березень виявився гіршим за січень. Сніг танув удень, а вночі замерзав гострими зубцями. Дороги за містом перетворилися на суцільне місиво з льоду та брудної води.
Христина чекала на Андрія в суботу. Вона прийшла на автовокзал о першій годині дня, як вони й домовлялися. Автобус із району запізнювався. Вона ходила вздовж перону, ховаючи ніс у комір пальта. Навколо снували люди з клунками, кричали водії маршруток, смерділо соляркою та дешевим тютюном.
Автобус приїхав о третій. Андрія в ньому не було. Христина підійшла до знайомого хлопця з їхнього села, який виходив із салону.
— Миколо, а Андрій що, наступним рейсом? — запитала вона, намагаючись посміхатися.
Микола подивився на неї, потім опустив очі й почав судорожно поправляти лямку рюкзака.
— Христино… А ти що, нічого не знаєш?
— Що не знаю?
— Вони ж з батьком учора ввечері на машині їхали з бази. Там біля повороту на Глибоке лід суцільний. Машину закрутило й у стовп. Батько в лікарні. А Андрій… Андрій відразу. На місці.
Христина не пам’ятала, як дійшла до квартири. Вона йшла, не помічаючи калюж і того, що одна рукавичка загубилася десь на вокзалі.
Коли вона відчинила двері, пані Стефа все зрозуміла без слів. Вона просто взяла дівчину за плечі, зняла з неї мокре пальто й повела на кухню.
Наступні два місяці перетворилися на суцільний сірий туман. Христина ходила на заняття, але нічого не чула. Вона повернулася до кімнати, сідала на ліжко й годинами дивилася в одну точку на шпалерах, де колись був вирваний шматок малюнка. Вона почала носити тільки чорний колір.
Пані Стефа не лізла з розмовами. Вона не казала фраз про те, що “час лікує” або “ти ще молода”. Вона просто діяла.
— Так, Христино, вставай, — сказала вона одного дня, зайшовши до кімнати з великим синім тазом. — Досить сидіти. Мені треба вікна мити, а в мене спину прихопило. Бери ганчірку, йди на кухню, наливай теплу воду. Порошку туди сипни.
— Пані Стефо, я не хочу, — тихо відповіла дівчина, не підводячи голови.
— Мені байдуже, що ти хочеш. Мені помогти треба. Я тебе тримаю тут не для того, щоб ти мені кімнату в склеп перетворювала. Рухайся, кажу.
Христина зціпила зуби, встала й пішла мити вікна. Потім пані Стефа змусила її перебирати стару шафу, виносити на смітник старі журнали, білити кути на кухні, де проступив грибок. Вони працювали до сьомого поту. Вечорами дівчина просто падала від утоми й засинала без думок.
— Оце так, — говорила господарка, закручуючи банки з першим салатом із ранньої капусти та зелені. — Робота з голови дурницю вибиває. Бери ніж, ріж огірки. Дрібніше ріж, не як для свиней.
— Навіщо нам стільки закруток, пані Стефо? Ми ж удвох це не з’їмо.
— З’їмо. Скоро гість буде. Племінник мій, Ярко з Харкова приїде на два тижні. Треба ж людину зустріти, щоб не подумав, що ми тут гостям не раді.
Ярко приїхав наприкінці травня, коли місто вже повністю зазеленіло. Він виявився високим, світловолосим хлопцем у джинсовій куртці та з великим шкіряним рюкзаком. Він говорив швидко, постійно посміхався.
Пані Стефа розцвіла. Вона дістала найкращу скатертину, виставила всі свої запаси, постійно підкладала Ярославу в тарілку то вареники, то салат.
— Він міста не знає, мови доладом не тямить. Заблукає ще десь у центрі, — бідкалася вона Христині на кухні.
— Пані Стефо, мені треба до іспитів готуватися, — відмовлялася Христина, поправляючи чорну стрічку у волоссі.
— Іспити твої нікуди не втечуть. Ти вже все вивчила, я бачила, як ти ночами ті книжки гортаєш. Іди, кажу тобі. Мені важко ходити, ноги набрякають на вечір, а хлопцю цікаво подивитися на старі будинки. Він же історію вчить.
Христині довелося погодитися. Вони вийшли на вулицю. Вечір був теплим, без вітру. Вони йшли повільно, Ярослав роздивлявся ліпнину на фасадах і щось захоплено розповідав.
— У нас у Харкові теж є такі кам’яниці, — говорив він, активно жестикулюючи. — Але тут вони якісь інші, більш затишні. А ти чому така сумна завжди? Тітка Стефа казала, що ти багато вчишся. Це погано для здоров’я. Треба більше сміятися.
— У мене… обставини такі, — коротко відповіла Христина, дивлячись під ноги.
— Обставини — це тимчасово, — Ярко зупинився біля невеликого віконця напівпідвального кафе, звідки йшов густий аромат кави. — Давай зайдемо? Я пригощаю. Мені казали, що тут роблять найкращу каву в місті. У нас такої немає.
Вони сіли за маленький столик у кутку. Христина дивилася на Ярослава, який намагався пояснити офіціантці, що йому потрібен ще шматочок пирога з маком, і раптом спіймала себе на думці, що вперше за багато місяців її не давить у грудях від згадок про минуле. Хлопець був простим, без жодного пафосу, і з ним було легко.
Два тижні пролетіли непомітно. Христина ловила себе на тому, що щоранку довше стоїть перед дзеркалом, вибираючи, що одягнути.
У день від’їзду Ярослава вони знову стояли на вокзалі. Пані Стефа тримала племінника за руку й витирала сльози кінчиком хустки.
— Приїжджай ще, Ярику. Не забувай мене.
— Приїду, тето, обов’язково приїду, — Ярко обійняв її, а потім повернувся до Христини. Він узяв її за руку, швидко нахилився й сказав тихо, так, щоб тета не почула: — Я писатиму тобі. Дуже часто. Ти відповідай, добре?
Христина тільки кивнула, відчуваючи, як червоніють щоки.
Повідомлення почали приходити щодня. Христина спочатку відповідала коротко, а потім почала відповідати такими ж довгими повідомленнями.
Минуло три роки. Христина закінчила навчання, почала працювати в конторі на залізниці. Ярослав приїжджав кожне літо й на кожні зимові канікули. Вони вже не ходили по кафе — просто гуляли містом, тримаючись за руки, або сиділи на кухні разом із пані Стефою, яка тепер тільки задоволено посміхалася, дивлячись на них.
Весілля відсвяткували скромно, у селі в Христини. Батьки нарешті заспокоїлися, побачивши, що донька знову посміхається й має надійну людину поруч. Ярослав забрав її до Харкова, де вони винайняли невелику квартиру неподалік від центру.
Пані Стефа залишилася сама. Вона знову стала прискіпливою до нових квартиранток, виганяла їх за найменший безлад і часто сиділа на кухні, розглядаючи різдвяні листівки, які тепер приходили не тільки від старих родичів, а й від Христини.
Через п’ять років Христина повернулася. Вона не попереджала пані Стефу про свій приїзд, хотіла зробити сюрприз. Чоловік залишився в Харкові з дітьми — маленькі близнюки застудилися, і Ярослав сказав, щоб вона їхала сама, провідала батьків і свою давню хазяйку.
Христина постукала в знайомі двері. За дверима почулися важкі кроки, замок довго клацав, і нарешті на порозі з’явилася пані Стефа. Вона стала нижчою, сивина повністю закрила волосся під хусткою, але очі дивилися так само прискіпливо.
— Матір Божа! — сплеснула руками старанна господарка. — Христина! А чого сама? Де Ярик? Де малі?
— У Харкові залишилися, пані Стефо, — Христина пройшла в коридор, ставлячи сумку на тумбу. — Малі трохи застудилися, Ярослав з ними, а мене відпустив. Як ви тут?
— Та як… Живу помаленьку.
Пані Стефа метушилася на кухні, ставлячи чайник. Руки в неї трохи тремтіли, коли вона діставала знайомі святкові горнятка.
— Пані Стефо, ми з Ярославом вирішили, — Христина сіла за стіл, на якому лежала та сама клейонка з ромашками, тільки вже зовсім вицвіла. — На наступне Різдво ми вас забираємо до себе. Ви ж тепер на пенсії, часу маєте багато.
Стефанія зупинилася з чайником у руках. Вона подивилася на вікно, за яким падав рідкий березневий сніг.
— Та куди я поїду, Христино… Стара вже. А там у вас міста великі. Там, кажуть, на Різдво все так світиться, як на тих листівках, що мені колись присилали?
— Світиться, пані Стефо. Ще й як світиться. І діти вас чекають.
Жінки щасливо засміялися.
