Я стояла на кухні, тримаючи в руках склянку з водою, коли раптом почула його голос із коридору. Він щойно повернувся додому пізно ввечері, а я весь день не могла заспокоїтися після того, що побачила вдома раніше.
— То що ти плануєш далі? — спитав він байдуже, навіть не дивлячись на мене, знімаючи куртку.
Я повернулася до нього, відчуваючи, як усе всередині стискається від жалю й розчарування.
— Я не знаю, — прошепотіла я, голос тремтів. — А ти? Ти взагалі розумієш, що сталося сьогодні?
Він знизав плечима, ніби це була дрібниця.
— Ну, сталося й сталося. Життя триває. Ти ж не збираєшся влаштовувати сцен через це?
— Сцен? — я ледве стримувала сльози. — Ти думаєш, це просто сцени? Я прийшла додому хвора, а ти таке влаштував. І ти навіть не вибачився!
Він подивився на мене холодно.
— Вибачатися? За що? Ми дорослі люди. Якщо тобі щось не подобається, то вирішуй сама. Квартира моя, діти на тобі. То що далі?
Його слова вразили глибиною цинізму. Я відчула, як земля йде з-під ніг. Як я можу виховувати двох малюків сама, без його підтримки, без даху над головою?
— Ти серйозно? Ти просто так це кидаєш і йдеш?
— А що ти хочеш почути? — відповів він. — Давай не ускладнювати.
Ця розмова стала краплею, яка переповнила чашу. Я зрозуміла: більше терпіти не можу.
Останні роки нашого подружнього життя все пішло шкереберть. Ми мали двох чудових діточок, але чоловік майже не з’являвся вдома. Він байдуже ставився до малюків, а до мене — тим паче. Ми жили ніби під одним дахом, але як чужі люди.
Все почалося десь через рік після нашого весілля. Я народила першу дитину — сина, і турбот вистачало з головою. Новонароджений потребував уваги цілодобово: годування, сповивання, прогулянки, безсонні ночі.
Спочатку чоловік радів, але швидко його ентузіазм згас. Він почав шукати розваги поза домом, затримуватися на роботі, зустрічатися з друзями. Я залишалася сама з малюком, намагаючись усе поєднувати.
Ми кілька разів говорили про це серйозно. Я казала йому:
— Любий, ти ж батько тепер. Дитина чекає на тебе. Давай разом радіти цим моментам.
Він обіцяв змінитися:
— Так, ти права. Я постараюся більше часу проводити вдома.
І справді, на якийсь час стало краще. Ми вирішили, що синові потрібен братик чи сестричка, і незабаром у нас народилася донька. Я думала, друга дитина зблизить нас, поверне теплоту в родину. Але все повторилося. З появою малятка чоловік знову віддалився. Він уникав домашніх справ, рідко брав дітей на руки, а ввечері поспіхом тікав кудись.
— Куди ти знову? — питала я, коли він збирається.
— На зустріч важливу, по роботі, — відповідав коротко, не дивлячись в очі.
Я тягнула все на собі: годувала, гуляла, прала, готувала, вкладала спати. Діти росли слухняними, спокійними, за що я була вдячна долі. Але сил вистачало впритул. З чоловіком ми спілкувалися лише про побут: хто купить продукти, хто забере з садочка. Ніякої близькості, ніяких спільних планів.
Так минуло ще три роки. Малюки підросли, почали відвідувати дитячий садок. Я повернулася на роботу — просту посаду в офісі, де обробляла документи. Робота хоч трохи відволікала від домашньої напруги. Колеги були привітними, ми інколи пліткували за кавою.
— Як справи вдома? — питала мене подруга Оксана за обідом.
— Та нормально, — усміхалася я. — Діти ростуть, робота є.
Але всередині все киліло. Я не розповідала нікому про наші проблеми, соромилася.
І ось одного дня все змінилося кардинально. Я захворіла на роботі — горло, голова гула. Начальник побачив і сказав:
— Іди додому, відпочивай. Не треба геройствувати.
Я поїхала раніше, думаючи полежати, випити чаю з медом. Відчинила двері квартири тихо, бо голова розколювалася. І почула дивні звуки з спальні. Зазирнула — і побачила те, що давно підозрювала, але до чого готова не була точно. Вони були так захоплені, що не відразу помітили мене.
Я тихо відійшла на кухню, налила води, намагаючись заспокоїтися. Руки тремтіли, склянка вислизнула й розбилася об мийку. Тоді вони почули.
Жінка швидко зібралася й вийшла, не сказавши ні слова. Чоловік теж одягнувся й пішов слідом, навіть не глянувши на мене.
Я сіла за стіл, сльози котилися самі. Потім зібралася й пішла до садочка за дітьми. Увесь вечір намагалася триматися, гралася з малюками, читала казки. А вночі він повернувся. І замість слів підтримки кинув ту фразу, про яку я розповідала на початку.
Після тієї ночі я не спала. Думала, думала. Розлучитися хотілося шалено, але як? Квартира зареєстрована на нього, моя зарплата невелика, вистачає лише на їжу й одяг для дітей. Орендувати щось — нереально. З дітьми на вулицю? Нізащо.
Минуло кілька тижнів. Я ходила як у тумані. На роботі Оксана помітила:
— Ти якась бліда. Що трапилося? Розкажи, може полегшає.
Спочатку вагалася, але потім усе вилила. Про зраду, про байдужість, про страх майбутнього.
— Ох, бідолашна, — обійняла вона мене. — Слухай, у мене ідея. Моя сусідка, тітонька Марія Петрівна, шукає когось, хто б доглядав за нею. Вона сама в великій квартирі, пенсія добра, але здоров’я підводить. Хоче, щоб хтось жив з нею, допомагав по господарству, варив їжу, ходив у аптеку. В обмін — житло безкоштовне.
— Але в мене ж діти… — засумнівалася я.
— То й що? Вона добра жінка, любить малюків. Давай я вас познайомлю.
Ми зустрілися наступного вечора. Тітонька Марія Петрівна була літньою, охайною пані з добрими очима. Жила в просторій трикімнатній квартирі в тихому районі.
— Розкажи про себе, дитинко, — попросила вона, частуючи чаєм з печивом.
Я розповіла про роботу, про дітей. Згадала, що шукаю варіант з житлом.
— А скільки вас? — спитала.
— Троє: я і двоє малюків.
Вона усміхнулася:
— Ой, як добре! Давно мріяла про дитячий сміх у домі. Я з радістю понянчуся! Так довго шукала людину якій можна довіряти. Тобі ж можна довіряти, доню?
Ми швидко домовилися. Я відчула полегшення — наче хтось простягнув руку допомоги.
Коли я сказала чоловікові, що ми переїжджаємо, він здивувався:
— Куди? Навіщо? Залишайся, якщо хочеш.
— Ні, — відповіла твердо. — Ми йдемо. Побачимося в інших обставинах.
Він намагався переконати:
— Давай помиримося. Я змінюся, обіцяю.
Але я вже вирішила. Зібрали речі за тиждень і переїхали.
Тітонька Марія Петрівна зустріла нас тепло. Дітям дала окрему кімнату .
— Ось тут будете гратися, мої хороші! — казала вона, обіймаючи малюків.
Діти швидко звикли. Син питав:
— Мамо, а бабуся Марія добра?
— Дуже добра, сонечко.
Життя налагодилося. Я допомагала по дому: готувала сніданки, прала, ходила в поліклініку з нею. Вона розповідала історії з молодості, вчила дітей віршикам.
— Я колись працювала в юридичній сфері, — згадувала вона якось за вечерею. — Багато справ бачила.
Коли почався процес розлучення, чоловік намагався ускладнити все. Телефонував, просив повернутися, потім перейшов у наступ.
— Ти не потягнеш дітей сама! — казав.
Але тітонька Марія Петрівна підтримувала:
— Не бійся, дитинко. Я допоможу.
Вона порадила укласти нам договір оренди житла. І справді, коли справа дійшла до суду, цей папір допоміг. Крім допомоги на дітей, колишній мав покривати частину наших витрат на помешкання.
На суді я тремтіла, але тітонька Марія Петрівна сиділа поруч, тримала за руку.
— Все буде добре, — шепотіла.
Після рішення я відчула свободу. Ми з дітьми та новою “бабусею” жили дружно. Ввечері збиралися за столом, діти розповідали про садочок, ми сміялися.
Розумію, що мені дуже пощастило. Так, не все прямо гладко і казково, є свої нюанси, але без них і життя не життя. Але я почуваюсь набагато краще. Моральний стан виявляється, має вирішальне значення. Бо коли тебе не цінують, вважають чимось на кшталт меблів терпіти такого не можна ні в якому разі.
Колишній нещодавно приходив влаштував сцену неприємну. просив відмовитись від аліментів бо його кохана не хоче заміж за чоловіка, який мусить віддавати значну частину соїх коштів колишній дружині.
Я лиш посміялась. Невже він думав, що все буде легко і просто? Невже думав, що зрада не має наслідків? Я не від чого не відмовилась, і вважаю що не повинна. Зрештою він батько і повинен нести відповідальність. Хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
