Спочатку я не розуміла, чому сусідка так часто до нас навідується. Я думала, що вона просто хоче свого сина з молодою невісткою сам на сам залишити, того й не має де дітися. Але ж у мене теж син щойно женився, а вона наче їй тут медом помазано. Сидить та зиркає, та коментує.
А далі почала я за собою помічати таку особливість, від якої у мене аж волосся дибки стало. І не вір після того в пристріт!
Перші дзвіночки приніс мені син, мовляв, чого це я на невістку наговорюю.
– Синку, що ти таке кажеш, я нікуди не ходжу і нічого про твою Яну не кажу.
– Мамо, як не кажете, як мені Петро казав, що ви говорите, ніби вона міська і нічого до ладу робити не вміє.
Я лиш рот від несподіванки відкрила, бо я казала це, але не в такій формі, я була рада, що син женився і останнє, що мені треба, то з невісткою сина ділити.
А далі мені в церкві сусідка теж каже, чого то я невістку на місце не покладу через так відношення.
– Яке відношення?, – знову я очима кліпаю.
– Як яке? Матір’ю тебе не кличе, не замете, не помиє без твоєї підказки. Ти чого? Склероз ранній, вже й не пригадаєш, що казала чи навпаки так багато є про що казати, що й не пригадаєш?
Далі з родини прийшли співчувати.
– Та молода ще, навчиться, але ти май терпіння, бо як станеш між ними, то сина втратиш, піде в місто і не вернеться.
– Та я нічого не кажу на неї, – випалила я.
– Як не казала? Та люди вже не таке по селу носять…
Я нічого не розуміла, бо я про свою невістку нічого по селу не ношу. Вона мене цілком влаштовує, не аж така господиня, як би хотілося, але ще навчиться. Хіба я все вміла?
І стала я думати про те, що ж відбувається, чи то я з пам’яті виживаю чи хтось мого сина хоче з родини забрати? На пам’ять ще не скаржуся, бо лиш п’ятдесят, але ж усяке може бути…
І отак сиджу, як сусідка на поріг.
– Що сьогодні готували? Пригости тим, що твоя невістка наварила.
– Та вона не варила сьогодні, – кажу, а сама думками далеко.
– А що так? Спала до полудня?, – аж пискнула сусідка Тамара
– Та в місто поїхали з Романом.
– Вигнала? Так? Хай йде, без них менше клопоту!
– Що?, – не зрозуміла я.
– Як що? Вилежується до полудня, все ти робиш, а вона тільки їсть та гуляє по селу.
– Та хто тобі таке казав, – дивлюся я на неї.
– Як хто? Ти сама казала, що спить довго і по селу віється.
– Я казала, що вона з селом знайомиться!, – кажу я і починаю дещо розуміти.
І пригадала, як Тамара годинами у нас сидить та за Яною все зиркає, як все пробує, що ми готуємо, як дивиться, як ми пораємося по дому, з-за паркана дивиться, що ми на оборі робимо.
– Ти не переживай, – каже вона мені, – швиденько прибіжать, як мої. То не штука на всьому купованому жити. моя ще те ледащо, а рота як розкриє, то нема права й слова сказати і Петро за нею йде! І твій так само?
– Ні.
– Не йде ще чи голос не підвищує?, – дивлюся, а в неї очі аж загорілися.
– Йди, Тамаро, бо ти щось мені світ крутиш! Син мій жінку любить і мене шанує і невістка у мене чудова. Я маю роботу, йди.
Вона з хати і я зрозуміла, що відбувається. Не штука слово сказати, а як те слово перекрутять та додадуть, то он що з того виходить.
І я відтоді невістку свою перед усіма хвалю, хай краще сумніваються, чи вона настільки добра жінка для мого сина, ніж мають до дітей доносити, що я казала чи того більше – не казала. А сусідку відтоді більше до себе не приваджую, кажу, що маю купу роботи.
– Думаєш, що довго тобі так добре буде?, – каже вона мені, – ще вона тобі характер покаже!
– Йди, Тамаро, у мене роботи купа, – кажу їй спокійно.
Вона таки домоглася, що її Петро жінку покинув. Тепер ходить та під лавицями спить, то хіба краще? А вона всім розказує, чого то Бог не посилає добру долю для її дитини. І що б ви про таке сказали?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
