fbpx

Сусідка прийшла знову і простягла мені листа, а я вже не могла його читати, бо мені защипало в горлі. Я всіма силами намагалася не подати виду, що все знаю і я дуже хотіла аби я ніколи не «читала» цих листів.

Нашу сусідку Галину Петрівну я знала все життя, бо вона була одного віку з моїми батьками, та й раніше сусіди часто бігали один до одного аби щось позичити, зараз для цього є магазини, а тоді не було і магазинах нічого, що можна було купити, бо тобі треба. Або чекай, коли товар привезуть або чекай в довжелезній черзі.

Я знала її сина Павлика, але мені якось було не до нього, а хвилювало власне житті – я вийшла заміж, у мене з’явилися діти і от недавно з’явився перший онук. Саме ця подія й стала причиною того, що я не знала, як себе вести з сусідкою.

З роками Галина Петрівна все частіше просила мене щось їй купити і я це робила, бо вона була жінкою привітною, та й вона часто до мене заходила на чай, могла годинами з моєю мамою говорити по телефону. Та її дуже запрошувала в село і кожна розмова так і закінчувалася запевненнями, що от скоро вона приїде.

Тому не було нічого дивного, коли я запросила її на святкування новини, що у мене є онук, а в моєї мами правнук! Я так веселилася, що не дуже й звернула увагу на те, як сусідка зблідла і швидко пішла додому.

Ну таке, може живіт скрутило, що я там знаю. Я ж її нічим не образила.

Пройшло кілька днів, як тут Галина Петрівна приходить до мене з листом:

– Валю, ану прочитай мені, що син написав, бо я вже геть нічого не бачу.

Я почала читати і була здивована, що букви такі великі, а вона не бачить. Син писав, що у нього все добре, всі їй передають привіт, і у неї народилася перша правнучка.

– Яке співпадіння, – вигукнула я, – То я вас вітаю! З вас торт!

Жінка вся зашарілася і на наступний раз принесла невеличкий торт і чергового листа, який вона знову ж не могла прочитати.

І щось мені муляло, але я не розуміла що. Спитала чоловіка, чого сусідка носить мені листи, адже раніше такого не було.

– Хоче похвалитися, – буркнув чоловік, а я за це вхопилася…

А потім всі сумніви були розвіяні, коли вона принесла рецепт аджики і там я й побачила ті самі гарні букви…

Якою ж самотньою треба бути аби придумати собі листа і тішитися, що чуєш вголос, що у твоєї дитини все добре, вона щаслива, є діти і онуки…

Я ж того Павла забула коли й бачила, а як стала пригадувати, то й не могла згадати.

Розказала я про це дітям і вони сказали, що як він є десь в мережі, то його можна відшукати. Ми кілька днів перебирали Павлів з таким прізвищем і з такого міста, але все було марне.

Нарешті підібрали кілька варіантів і діти написали наступні тексти: «Вітаємо, ми розшукуємо сина Галини Петрівни з міста Н. Якщо це ви, відгукніться».

І ось через місяць той син таки знайшовся. І у нього справді все було добре, але він писав, що мати не прийняла його дружину і вони поїхали геть, жінка наполягла більше ніколи не чути про його матір і той так і робив.

Я написала цьому пану таку писульку, що сама була з себе здивована, бо не дуже люблю пхатися в чужі справи. Закінчила тим, що сказала: «Як можна забути матір, яка пише собі листи від вашого імені, розказує про онуків і правнуків?».

Видно не достукалася я до того черствого чоловіка, бо сусідка знову приходила з листами, а я не могла їх читати, перехоплювало подих і стискалося серце.

А потім, одного чудового дня на порозі стояла щаслива Галина Петрівна і обіймала сина.

– Валю, приїхав мій Павлик! І правнучка у мене! Галинка!

Я обійняла її і не могла спинити емоцій, бо материнське серце змогло все відчути на такій відстані!

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page