Нашу сусідку Галину Петрівну я знала все життя, бо вона була одного віку з моїми батьками, та й раніше сусіди часто бігали один до одного аби щось позичити, зараз для цього є магазини, а тоді не було і магазинах нічого, що можна було купити, бо тобі треба. Або чекай, коли товар привезуть або чекай в довжелезній черзі.
Я знала її сина Павлика, але мені якось було не до нього, а хвилювало власне житті – я вийшла заміж, у мене з’явилися діти і от недавно з’явився перший онук. Саме ця подія й стала причиною того, що я не знала, як себе вести з сусідкою.
З роками Галина Петрівна все частіше просила мене щось їй купити і я це робила, бо вона була жінкою привітною, та й вона часто до мене заходила на чай, могла годинами з моєю мамою говорити по телефону. Та її дуже запрошувала в село і кожна розмова так і закінчувалася запевненнями, що от скоро вона приїде.
Тому не було нічого дивного, коли я запросила її на святкування новини, що у мене є онук, а в моєї мами правнук! Я так веселилася, що не дуже й звернула увагу на те, як сусідка зблідла і швидко пішла додому.
Ну таке, може живіт скрутило, що я там знаю. Я ж її нічим не образила.
Пройшло кілька днів, як тут Галина Петрівна приходить до мене з листом:
– Валю, ану прочитай мені, що син написав, бо я вже геть нічого не бачу.
Я почала читати і була здивована, що букви такі великі, а вона не бачить. Син писав, що у нього все добре, всі їй передають привіт, і у неї народилася перша правнучка.
– Яке співпадіння, – вигукнула я, – То я вас вітаю! З вас торт!
Жінка вся зашарілася і на наступний раз принесла невеличкий торт і чергового листа, який вона знову ж не могла прочитати.
І щось мені муляло, але я не розуміла що. Спитала чоловіка, чого сусідка носить мені листи, адже раніше такого не було.
– Хоче похвалитися, – буркнув чоловік, а я за це вхопилася…
А потім всі сумніви були розвіяні, коли вона принесла рецепт аджики і там я й побачила ті самі гарні букви…
Якою ж самотньою треба бути аби придумати собі листа і тішитися, що чуєш вголос, що у твоєї дитини все добре, вона щаслива, є діти і онуки…
Я ж того Павла забула коли й бачила, а як стала пригадувати, то й не могла згадати.
Розказала я про це дітям і вони сказали, що як він є десь в мережі, то його можна відшукати. Ми кілька днів перебирали Павлів з таким прізвищем і з такого міста, але все було марне.
Нарешті підібрали кілька варіантів і діти написали наступні тексти: «Вітаємо, ми розшукуємо сина Галини Петрівни з міста Н. Якщо це ви, відгукніться».
І ось через місяць той син таки знайшовся. І у нього справді все було добре, але він писав, що мати не прийняла його дружину і вони поїхали геть, жінка наполягла більше ніколи не чути про його матір і той так і робив.
Я написала цьому пану таку писульку, що сама була з себе здивована, бо не дуже люблю пхатися в чужі справи. Закінчила тим, що сказала: «Як можна забути матір, яка пише собі листи від вашого імені, розказує про онуків і правнуків?».
Видно не достукалася я до того черствого чоловіка, бо сусідка знову приходила з листами, а я не могла їх читати, перехоплювало подих і стискалося серце.
А потім, одного чудового дня на порозі стояла щаслива Галина Петрівна і обіймала сина.
– Валю, приїхав мій Павлик! І правнучка у мене! Галинка!
Я обійняла її і не могла спинити емоцій, бо материнське серце змогло все відчути на такій відстані!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
