Сусіди отримували торби із передачами з-за кордону від заробітчан своїх, ходили у модному одязі їли смаколики яких у наших магазинах не було, а нам нічого того від свекрухи не діставалось. Більше того, ні копійки ми за ті роки, що вона в Італії була, не отримали. Усе що мала вона у мрію свою вкладала. Її, навіть не цікавило, чи потрібно воно ну хоч комусь. То ж чому тепер така реакція?
Павлина Валеріївна, поїхала на заробітки одразу після того, як не стало мого свекра. Раніше він їздив світами і заробляв на життя родини, однак здоров’я підвело. Доки ми свекра рятували, залізли у борги по вуха, тож віддавати потрібно було і не мало.
У нас тоді саме синочок з’явився, чоловік мій був на третьому курсі, тож нічим у тому, аби свекруха борги віддала, ми допомогти не могли. Старший брат мого чоловіка також не міг маму виручити, адже він на групі і увесь свій дохід просто проїдав.
Після свекра залишилась ще й хата недобудована. Стіни і дах уже було зроблено, але дивилась та будова на село порожніми вікнами, бо ж завершити будову самотужки не мали змоги.
Знаєте, коли в тебе мале дитя на руках, чоловік студент, а його мама на заробітках, то очікуєш хоч якоїсь та допомоги. Тим паче, що онук у свекрухи на той момент був один. Однак, ні передач, ні грошей, ні гостинців за усі 15 років.
Усе, що було свекрухою зароблене, вона вкладала у хату. Приїжджала раз на два роки, наймала робітників і у дворі закипала робота. Грошей ставало на невелику частину, тож з від’їздом Павлини Валеріївни і будова зупинялась на два роки. А оскільки робила вона усе дорого-багато, то й заробляла на те усе так довго.
Я ледь кінці із кінцями зводила, а вона на вхідні двері витратила 30 тисяч гривень. Я мусила залишити трирічного сина на маму свою і їхати на роботу у місто, зате свекруха вікна найдорожчі вставила і венеціанку по всьому домі зробили.
Підлога тепла, навіть у кладовках і на ганку. Кахель із Італії приїжджав, як і вся сантехніка. Мене такий жаль брав, коли вона ще й чоловіка мого від роботи забирала, аби він у ремонті допомагав, що й не передати:
— Не для себе ж я все роблю, для нас усіх, – говорила вона гордо.
Однак, ми із чоловіком у місті осіли, а його брат давно берега пустився. Той дім йому був потрібен хіба як велика скриня з якої можна винести щось і обміняти на оковиту.
Чи потрібно й пояснювати, що онуки виросли без бабусі, а ми звикли жити без неї. Останнім часом, навіть телефонували одне одному вкрай рідко, адже спільних тем, окрім отієї будови, ми й не мали.
Нині свекрусі 65 і вона уже три роки як у селі. Одразу по приїзді мама мого чоловіка витратила практично усі гроші, які із собою привезла на те, аби покласти замість шиферу черепицю і оздобити будинок. У восьми кімнатах двоповерхового будинку вона навела несказанну красу, замкнула хату на ключ і оселилась у літній кухні.
Тепер, нам від неї ні спокою ні спочинку немає. Телефонує вона ледь не щоденно. З якогось тобі дива, вона вирішила, що ми повинні утримувати її і дім заразом:
— Я все життя поклала на те, аби нам дім побудувати, а ви такі невдячні. Не можна його залишати не отопленим усю зиму. Де ваша совість?
Мені аж смішно, кажу їй як є, що поклала життя вона не на нас, а на отой дім. Тож усі питання і сподівання, нехай будуть у його бік. а не до нашої сім’ї.
Чоловік мій із мамою не розмовляє уже шостий рік. адже так олись відмовилась його виручити і позичити триста євро:
— Вчись розраховувати на себе, а не на слабку жінку. У мене будова, які 300 євро?
І тепер ми їй щось винні? Але чому, поясніть?
Головна картинка ілюстративна.
