Коли закохуєшся, то відкриваєш своє серце іншій людині, щиро і безумовно, навіть не думаючи, що через кілька років, вона зникне сама і ще й всі заощадження забере.
Моя бабуся казала, що всі мої біди від того, що мами у мене нема. Вона рано пішла з життя, батько виїхав за кордон і там залишився, про мене він не згадував, а я його й не шукала.
Коли я закінчила школу. то бабуся сказала, що тепер вона за мене спокійна і відійшла у засвіти.
Я залишилася сама в квартирі, вчитися хотіла в університеті, але прийшлося в училищі кулінарному, бо надто швидко зрозуміла, що людина по суті тільки їсть і спить, а все інше, то таке.
От я й стала куховарити і мені це не погано вдавалося.
А потім закохалася в Сергія, який він вже був гарним, як я його любила, але от свекруха мене ніяк прийняти не хотіла.
Казала, що треба було одружуватися з дочкою подруги.
– Ну, добре, хоч квартиру має, – казала при мені, – Але кулінарка? А Ларисочка історик!
Але ми були такі щасливі в мене, ніхто не заважає, свекруха не приходить, живи і життям насолоджуйся. Сергій вчився ще, а я вже в кафе працювала, коли зрозуміла, що чекаю дитину.
Ми зраділи і стали готуватися до появи малюка.
Свекруха була невдоволена.
– Я ні копійки не дам, думайте самі на які кошти будете дитину ростити.
Ми й не думали про таке, якось воно буде, поки гроші були.
Але з кожним днем мені давалася робота все важче і важче, а Сергій мав лишень стипендію. Тоді я подумала, що буду вдома випікати корзинки і булочки та все те біля університету даватиму в кафе.
Мій бізнес пішов і мене навіть дуже хвалили і замовлень було багато. Я могла вдома й полежати, щоб ноги відійшли і далі братися за роботу.
Сергій обіцяв, що ще трішечки і він буде лаборантом, а там більша зарплата, ніж стипендія.
У нас з’явилася донечка, дякувати Богу, що тиха, бо я не знаю, як би мені велося, якби вона ще вередувала, адже я не переставала пекти. Сергій приносив зарплату, але її вистачало хіба на комуналку. Братися за щось інше він не хотів, адже мама його так гордилася, що він вчиться і скільки вона витратилася на його освіту, то він на будівництві цегли носити не буде.
А далі з Сергієм трапилося автопригода, ходити він зміг би після тривалої реабілітації, на яку не було коштів.
– Я казала, що вона притягує нещастя, – казала свекруха над Сергієм.
Я просила в неї грошей, але та не дала.
– Він і так ходити не буде, а я більше грошей не наскладаю.
Я кохала чоловіка, тому вирішила, що продам квартиру і так він стане на ноги. Порахувала, що зароблятиму на оренду і прожиття, ми зняли кімнатку в гуртожитку і там жили.
Сергій пересувався з паличкою і я вважала, що це великий успіх і літала на крилах.
Три роки ми прожили разом і я була певна в ньому, як у собі. Проте, одного дня я вернулася з донькою додому і не побачила там ні Сергія, ні його речей, ні заощаджень. Він слухавку не брав, я зателефонувала свекрусі.
– Так, ми забрали сина, ти тільки час його витратила і не правильно за ним доглядала. Так і знала, що так буде, тепер треба дуже багато грошей аби виправити все. Більше сюди не телефонуй, він не хоче тебе бачити.
Ось так я й стояла б довго, якби не донька. Вона хотіла мультики і їсти. Якби не вона, то я б днями дивилася в куток кімнати, де павук снував павутину, мені дуже подобався такий узор.
На той момент я вже не випікала сама, а працювала в кафе, там побачили мій стан і так між іншим спитали, що ж сталося і я й розповіла.
– Не дивуйся, люди не люблять бути винними, а твій тобі винен цілу квартиру. Ти за нього не хвилюйся, він буде щасливий, ти про себе та доньку думай.
Найкраща порада за все моє життя: думати про себе та доньку.
Потроху почала забувати минуле, хоча, коли сусіди були геть шумні, згадувала свою затишну квартиру і хлипала, чого гріха таїти. Риточка мала б свою кімнату, я б спала на просторому ліжку і не тиснули б пружини, ми б мали власну ванну і кухню…
Але життя йшло і я зустріла іншого чоловіка, який запропонував мені не лишень руку і серце, але й частку в бізнесі, він мав магазин з випічкою, а я взялася випікати різноманітні здоби.
У нас все вдалося і ми відкривали вже третій магазинчик в місті. Я вже не так випікала, як контролювала процес, Рита ходила в школу, ми будували свій будинок за містом.
– Дайте мені пів батона, – почула я знайомий голос.
Аж мороз пішов по шкірі, адже то свекруха. Глянула на жінку – і справді, вона, тільки за ці десять років дуже вже змінилася, де й дівся той командний тон.
Не хотіла з нею говорити, хоч скільки років пройшло і чого я досягла, але перед нею я все та ж бідна родичка.
– Ой, Тетянко, ти теж тут живеш недалеко, – помітила вона мене.
– Ні, – сухо відказала я.
– Як там внученька моя?
– Чудово.
– Таню, давай поговоримо, але не при людях.
– Я не хочу з вами балакати.
– Ти не хочеш нічого знати про Сергійка?
– Ні.
– Яка ж ти, а він дуже за тобою побивався, хотів вернутися.
– То чого не вертався?
– Я ж його переконувала, що ми його на ноги поставимо, ми ж йому лишень добра хотіли, а він невдячний.
– Так?
– Невдячний, всі наші з чоловіком гроші за вітром пускає. Не життя, а казна що…
– Ви самі цього хотіли.
– Я хотіла? Я хотіла для дитини найкраще.
– От і зробили найкраще. До мене чого причепилися?
– Яка ти непривітна. З виду й гроші маєш і могла б помогти колишньому чоловікові.
– Я йому так помогла, як ніхто. Вам ще мало?
Я пішла, а та на весь магазин розповідала, як я її сина покинула їй на руки, а вона ж лишень хотіла мене розпитати як справи.
Я не вірю, що зустріла там її випадково. І шкода мені її, як старшу жінку, що має тепер такий клопіт, але ж вона все це сама й організувала. Я не маю ніяких докорів сумління, бо я дала чоловікові більше, ніж він того заслужив і ще б більше підтримала, якби він вибрав нас з донькою. Але він теж зробив свій вибір.
А я теж зробила вибір і у мене все ось так, тому я маю дякувати за це лишень собі.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
