fbpx

Свекруха мене незлюбила, бо я була з «причепом», казала, що їй потрібна порядна невістка, а не така, що не знати від кого дитя привела. Я знала від кого дитина, лиш це ніяк не робило з того чоловіка батька, втік, як зрозумів, що потрібно вчинити по-людськи

А от Дмитро за мене молодший і на роботі я навіть на нього уваги не звертала, бо мені на думці як прогодувати дитину, а не заглядати на чергові неприємності. А він від мене не відходив, додому проводжає, пакети допомагає нести. А я думаю, запрошу додому, хай побачить дитину і на тому буде крапка.

Але він давай з малим гратися, далі вже іграшки дитині приносив, міг з ним посидіти, коли мені треба було відлучитися по справах. І я подумала, що не такий вже й поганий варіант і що, що мені не дуже подобається, зате он Федько від нього в захваті, не може дочекатися, коли дядько Дмитро прийде з ним бавитися.

І отак я погодилася на його пропозицію та пішла знайомитися зі свекрухою і взяла з собою дитину. При дитині та слів поганих не говорила, а тільки мене очима свердлила та все випитувала, як то я така молода та маю вже таку велику дитину, наче Федьку не чотири роки, а вісімнадцять.

Почали ми жити у мене, тобто на орендованій мною квартирі і все у нас було добре. У нас з Дмитром з’явилася спільна донечка Христинка і я закривала очі на те, що свекруха, коли приходить до онучки, то не дає нічого Феді. А все їй і ще й каже при ній їсти, щоб та точно не поділилася з братом. Мені серце стискалося, але що я могла вдіяти?

Але не з того боку почало валитися наше сімейне щастя. Дмитра звільнили з роботи і то був такий кризовий період, що роботи взагалі не було, долар скакав на такі висоти, що аж було дивно і то разом з цінами, Христинка почала ходити в садок і відповідно все несла в дім і у нас була не квартира, а госпіталь. Грошей треба було просто катастрофічно, а свекруха приходила і давала на ліки лише для онучки і то не завжди, бо й у неї були затримки з зарплатою.

І ось тут Дмитро остаточно зламався і почав приходити неадекватним і просто мені в лице вивалювати все, що про мене говорила його мати. Зранку перепрошував та божився, що все кине, що ніколи більше, але потім десь знаходив компанію і починалося все з початку. Свекруха на всі мої благання про допомогу відповіла так:

– Я тобі віддала чемну і прекрасну дитину, а ти в таке його перетворила і ще й мені претензії висловлюєш?

Дійшло до того, що я просто взяла дітей і поїхала до батьків в село, попередила власника, що більше там не житиму, щоб він шукав інших жильців.

Я дуже сподівалася, що Дмитро вернеться до матері, а та вже візьме його в руки. Але натомість вона вирішила, що вона сама йому приноситиме додому, лиш би він її перед сусідами не славив.

Я чекала на чоловіка місяць і другий, думала, що він отямиться та заради родини візьметься за голову. Але його не було. Тому я поїхала до свекрухи і застала ту картину, про яку вам і кажу – головне, що її синочок біля неї.

– Діма, я приїхала до тебе. Або ти зі мною йдеш, або я тебе більше знати не хочу!

На своє щастя, той ще був при тямі, тому погодився і ми поїхали до фахівців, які його витягнули з гіршого, а потім ми поїхали до мене в село. Чоловік потроху приходив до себе і почав розуміти, що я не тільки для того аби забирати у нього зарплату, діти не для того аби вічно скиглити. Що ми маємо бути один за одного горою.

Ми вчилися жити разом і так наша родина втрималася. Матір його ми бачимо рідко, бо переїхали в іншу область, де чоловік пригодився як фахівець. Але вона й далі продовжує вважати, що я погубила її дитину. Невже до неї ніяк не дійде?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page