fbpx

Свекруха моя була жінкою «при параді»: на голові пучок зачісувала, губи стулювала тонкі рожевою помадою нафарбовані і брови дугою чорним виводила. Зустріла вона мене непривітно, бо не для мене ж вона свого синочка ростила, але що вже поробить

Синочок у неї пізній з’явився, вже їй під сорок було, тому вона наполягала, щоб дитина її на старості й доглядала і нікуди не переїжджала, бо ж маму треба підтримувати наприкінці життя.

– Ти тут не господиня і нічого не чіпай. З села приїхала, то й посуд мити не вмієш, а у мене він дорогий, імпортний!

Я хоч і з села приїхала, але такого безладу у нас і в стайні не було. Штори важкі і вартувало їх закрити, як пилюка так і сипалася, вікна заляпані, а от про оббивку на кріслах та дивані я просто маю окремо розповісти. Вона була вся в плямах і то таких старих, що мені здавалося, там її кішка кошенят і приводила на світ, про шерсть на килимах вже мовчу, бо її було просто купа.

– Килими у мене справжні, не те, що зараз роблять, тому не треба так тим пилососом шурувати, продереш! Штори мої не чіпай, їх прати не можна, бо пошкодиш тканину!

– Та скільки ти вже будеш ту пралку включати, води на тебе не напасешся, взяла мило господарське і пери собі!

Ніяких миючих засобів жінка не визнавала, лиш соду і дротики, кухня була вся в жовтому липкому нальоті, але цю розумну паню нічого не нітило.

Свекруха дуже пишалася своєю квартирою і своїм «багатством», вона мене допускала хіба до миття люстри, така пластмасова з висульками, але для неї вона була неймовірно гарна. Вона б і сама помила її але ж руки вже втомлювалися всі ті детальки зняти і назад повісити, тому дивилася, щоб я все ретельно протерла і назад повісила і, не дай боже, аби я розламала хоч одну!

– Кожного року, Юля, ти мені ламаєш одну висюльку! Як так далі піде, то в мене не буде люстри!

Тобто, ви собі уявляєте ті порядки і того сина, мені хотілося аби він ставав на мій бік, а він маму не хотів засмучувати.

В той період вже починалися євроремонти і мені дуже хотілося і гарячу воду цілий день, а не по годинах, і нових меблів, адже ми спали на дивані, з якого вже вилазили пружини, але його не можна було викидати, бо, правильно, – шкода.

Я радилася з мамою, з подругами і всі казали, що я там довго не протягну і треба жити окремо. Проте, чоловік був проти категорично.

– Маму треба доглядати, як вона без мене?

І одного разу я жалілася подругам:

– Невже вона не бачить в якому свинарнику живе?, – сказала і замовкла…

Мене осінило! Вона дійсно не бачить! Вона мала окуляри в яких читала і вони були вже з таким потертим склом, що я й не знала, як через них щось видно!

Тоді я вирішила діяти так:

– Віро Семенівно, давайте я вам окуляри нові куплю, такий мій подарунок від мене, бо ж ваші вже старі.

– Та вони ще чоловікові, мені в них все видно.

– Але ця оправа вам не дуже личить, а ви б в них і ходити могли…

Вона задумалася, а на подарунок всі ласі, тому погодилася. Прийшли ми від окуліста вже в нових окулярах і я пильно дивилася на те, як вона оглядає свою квартиру, наче вперше бачить.

Похолодила, засумувала, а я ж знову план маю.

– Віро Семенівно, мої батьки нас в гості запрошують, підете?

– Ой, що я там не бачила? Бруд і бездоріжжя.

– Та мама запрошує на ювілей, – кажу.

А у мене ж вдома тато по закордонах їздив, то вже ремонт гарний був, меблі нові. Свекруха ходить і губи свої тонкі ще більше стулює.

І отак ми й диван викинули, ремонт зробили і все в квартирі поміняли. І, зауважте, без ніяких скандалів, свекруха сама цього захотіла.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page