fbpx

Свекруха недавно побачила нас на вулиці і одразу вставила свої п’ять копійок: – Не гоже тобі так дивитися на кума, Людо, бо ще люди бозна що подумають. А Бог таких стосунків теж не схвалює

«Як вийти заміж за кума» – ця думка не покидає мене який рік.

Знаєте, деяким чоловікам протипоказане батьківство. Вони цього не хочуть, не прагнуть і навіть не хочуть старатися.

Для мого чоловіка звістка про дитину супроводжувалася істерикою. А все становлення дитини було в супроводі його претензій про те, що я не приділяю йому уваги.

– Та скільки може дитина біля нас спати, – обурювався чоловік, коли малому було три роки.

– А де він має спати?, – питала його я, – Ми в однокімнатній квартирі живемо. Може, в коридорі поставимо ліжко?

– Давай поставимо!

– То, може, ти на квартиру більшу заробиш?

– А може ти почнеш бути нарешті мені дружиною?

Михайло не розумів, що треба дитину взяти на руки, приголубити, купити якийсь подарунок – це все йому не було зрозуміле.

– Треба купувати лиш потрібні речі!

– Підросте – буду водити на рибалку!

– Він не дівчинка!

На все він мав відповідь, лиш би його не чіпали.

Зовсім іншим був його кум Віталій.

Він і дитину приголубить і щось смачненьке принесе, коли приходить до нас в гості.

Має час і за уроки розпитати, і подивитися чим малий займається, розпитати, щось собі шепотіти разом, може й пів години отак з малим посидіти, поки я на кухні готую на стіл, а мій Славко вже погукує:

– Що ти з ним цяцькаєшся? Я тебе сто років не бачив, хочу поговорити, а ти з тим малим говориш.

– Дитина хоче мені все розказати, – говорить Віталій, – Ти бачив, як він гарно малює? В дитини справжній талант!

– Що малює? Піде он колеса та гайки крутити скоро. Малює він…, – знову дратується Славко.

Він не любить, що наш Сергійко захоплюється малюванням і каже, що то не чоловіча професія, ще й може присоромити:

– Хлопці такими речами не цікавляться. Лише дівчиська!

Саме тому Сергійко ховає малюнки від нього, а мені не раз вчителька з малювання каже, що у нашого сина талант.

– Знаєте, я б його на гурток взяла, але це коштує грошей.

Я тихцем від чоловіка відправила сина на гурток, це не дешеве задоволення, бо й фарба й полотна – все коштує грошей. Але мені головне, що дитина аж ожила і хоч тоді щаслива.

І ось так до нас час від часу Віталік заходив і бувало, що й сам забирав Сергійка з гуртка, щоб Славко нічого не знав.

У нас отак з’явився маленький секрет.

А далі з’явилося більше – ми могли піти на каву, поки малий був на гуртку, а могли всі піти потім на піцу чи просто погуляти.

Тоді мій син сміявся, розповідав Віталієві щось, показував фото робіт – був звичайним дев’ятирічним хлопчиком.

Я дивилася на їхні стосунки і розуміла, що батько має бути саме таким – добрим і розуміючим.

Та й взагалі з Віталієм мені було добре і спокійно. Я знала, що він мене не образить.

А далі сталося непоправне – не стало мого чоловіка. Мить на дорозі і нема людини.

Для нас це був водночас і шок, і звільнення. І саме це відчуття зараз мене просто з’їдає і не дає спокійно жити далі – почуття провини за те, що мені краще без Славка.

У нас в квартирі нарешті тихо, ми спокійно приходимо з сином додому і не ховаємо ні нову картину, ні нову блузку. Я куховарю і не чекаю коментаря, що не смачно, а ми спокійно їмо з сином і нам добре.

Віталій приходить до нас і я бачу, що він теж відчуває те саме, що й ми – йому добре без свого друга з нами. У нас просто ідеальні стосунки, ідеальні сімейні стосунки.

Свекруха недавно побачила нас на вулиці і одразу вставила свої п’ять копійок:

– Не гоже тобі так дивитися на кума, Людо, бо ще люди бозна що подумають. А Бог таких стосунків теж не схвалює.

Це мене так вразило! Невже Бог не хоче аби я була щаслива? Аби Сергійко мав татка? Щоб Віталій мав дружину?

Фото Олександри К.

You cannot copy content of this page