Свекруха певна, що я все це затіяла через те, що десять років тому в Вадима була інтрижка. Ще й наголошує, що мені вже п’ятдесят і з кимось віку треба доживати, і вона сама не знає, як близька вона до причини того, чому все так сталося.

Мені здавалося, що у нас просто ідеальна родина – ми обоє працюємо, двоє діток, квартира власна, дача і машина. Всі здорові і щасливі, стосунки у нас з чоловіком навіть ще романтичні, безумовна довіра і прийняття. Для багатьох – ми приклад щасливої пари.

І одна зустріч все це змела нанівець. Був звичайний день, я йшла додому як зустріла біля дому жінку, яка набирала на домофоні цифри нашої квартири.

– Вам кого, – спитала я її здивовано.

– Мені треба поговорити з Вадимом Олексійовичем Петренком віч-на-віч.

– А з якої причини?

– Я бабуся його сина…

В очах мені потемніло і я ледве себе опанувала, щоб запросити жінку до квартири.

Історія була банальна.

– Донька дуже хотіла дитину, а тут ваш чоловік. не подумайте, що вона хотіла його від вас забрати. Ні, просто роки вже брали своє, а тут нікого нема, от і вирішила, що дитина їй просто необхідна. Вона повідомила Вадима про те, що син у нього і як він захоче, то може його бачити. Але Вадим тільки інколи висилав гроші і все. Але зараз Оленка дуже важка, я онука точно не догляну, бо мені сімдесят п’ять років, зрозумійте мене правильно – у дитини є батько і хай його виховує. Я телефонувала до нього й на роботу і на мобільний, але то один не правильний, то він слухавку не бере. А Оленка адресу знала вашу, в паспорті підгледіла.

– То Вадим знає, що Олена лишає дитину йому?

– Так, вона йому казала і просила малого забрати. Але він так і не відповідає нічого, а вона має зі спокійною душею піти, розумієте?

Прийшов Вадим і я бачила, що він не знає, як себе має вести, то блід, то червонів, а жінка все просила і просила.

Я так само блідла, бо бачила реакцію чоловіка, а, коли жінка пішла, то він почав виправдовуватися:

– Насте, я зробив помилку багато років тому і вона не рахується, ти тільки не роби дурниць, бо я бачу, що ти вже закипаєш! Ця жінка нічого не означала в моєму житті…

– А дитина?

– Що дитина? Та я ніколи малого й не бачив! Вона просто мене перед фактом поставила, що він буде і все. То вона хай його й виховує!

– То ти малого не забереш?

– Насте, мені п’ятдесят сім років і я хочу відпочити на пенсії скоро, а не ще спину гнути на дитину, яку треба й вивчити і в люди вивести. Чому це має бути моя проблема?

Для мене все було очевидним, але чоловік і далі нічого не розумів. Я подала до суду і тут почалося – мене не розуміли ні рідні, ні діти. Ні друзі.

– Це все історія минулих днів! Ти подивися скільки тобі років і з ким ти будеш старість зустрічати?, – говорили чи не в унісон мама й свекруха, тато й свекор.

– Та в тому й річ, що треба з таким чоловіком її зустрічати. То вже краще самій!

– Що? Він на тебе й дітей все життя працював, а тепер він тобі «такий»?

Я не знаю, як пояснити, бо для мене то дуже просто – якщо Вадим не хоче піклуватися про свою дитину, то яка гарантія того, що він так само скаже й мені, коли вік візьме своє? Як тоді заспіваю я, до кого побіжу – до дітей? Але у них своє життя буде і не знати чи мене й доглянуть. То вже краще розраховувати лише на себе. Хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page