На дачі було спекотно, душно, і єдине, що рятувало — це старий вентилятор, який ледь крутився, розганяючи тепле повітря по кімнаті. Я тільки-но встигла заплющити очі поруч із дитиною, як почула під вікнами знайомий звук мотора.

— Невже приїхала? — промайнуло в голові.

Я підійшла до вікна, відгорнула важку штору, яка вже встигла ввібрати в себе весь пил за цей місяць, і побачила Ларису Петрівну. Вона виходила зі своєї машини так, ніби це був не старенький седан, а карета королеви. Спина рівна, погляд суворий, на обличчі — маска невдоволення, яку вона, здається, ніколи не знімає, коли їде до нас.

Я зітхнула, накинула легкий халат і вийшла на ґанок. Сходинки під ногами звично скрипнули. Лариса Петрівна стояла посеред подвір’я і дивилася на траву так, ніби там не просто кілька папірців від цукерок валялося, а стався екологічний колапс.

— Доброго дня, Ларисо Петрівно, — сказала я, намагаючись додати голосу хоч трохи привітності. Хоча всередині все стислося від передчуття чергової лекції.

Вона навіть не одразу відповіла. Просто стояла і розглядала мій город. Ну, як город — я там посадила трохи полуниці, бо Іринка її обожнює. А те, що довелося викопати кілька кущів її колючих троянд, які вічно дряпали дитині руки — то питання десяте.

— Юлю, — нарешті вимовила вона, і в цьому одному слові було стільки льоду, що можна було б охолодити весь наш літній душ. — Що це?

Вона вказала пальцем на місце, де раніше були її квіти.

— Це полуниця, — спокійно відповіла я. — Іринці вона подобається. Вітаміни, знаєте. А троянди ваші… вони ж колючі, дитина постійно з подряпинами ходила. Та й розрослися, їх підрізати треба щороку, а не хащі розводити. Я їх просто пересадила, за стодолу.

Свекруха нарешті повернула голову до мене. Її очі звузилися. Я бачила, як вона ледь помітно стиснула кулаки.

— За стодолу? — перепитала вона. — Мої сортові кущі, які я виписувала з розплідника, ти запхнула в тінь за стодолу, де вони просто згниють?

Я знизала плечима. Мені справді було важко зрозуміти цей трагізм. Ну квіти, ну зів’януть — посадимо нові. Хіба комфорт онуки не важливіший за ці колючки? Але сперечатися не хотілося. У мене й так голова розколювалася від спеки.

— Ви заходьте в хату, — запропонувала я. — Там прохолодніше. Чай будете пити?

Вона нічого не відповіла, просто мовчки рушила до дверей. Я йшла слідом і відчувала, як кожна моя невимита чашка в раковині, кожен розкиданий кубик конструктора на підлозі зараз стають вагомими аргументами проти мене.

Коли ми увійшли в коридор, вона застигла біля порогу. Там стояли наші з Іринкою кросівки, трохи в піску — ми ж щойно з озера повернулися. Ну не встигла я підмести, бо дитина капризувала, хотіла їсти і спати одночасно.

— Ви роззувайтеся, я зараз капці дам, — сказала я, проходячи на кухню.

— Не треба, Юлю. Я бачу, що тут і в чоботях пройти не гріх, — вона обвела поглядом кухню.

Там справді був робочий безлад. На столі залишилися крихти від печива, пара тарілок у раковині чекала своєї черги. Я просто не бачу сенсу витрачати кожну вільну хвилину на те, щоб терти стільниці. Ми приїхали відпочивати, а не працювати в клінінговій службі.

— Ви знаєте, як воно з малою дитиною, — я спробувала усміхнутися. — Одне прибереш, друге розкидається. Потім усе разом помию, ввечері.

— Увечері? — вона провела пальцем по підвіконню і з огидою подивилася на сіру пляму на подушечці пальця. — Тут пилу стільки, що можна картоплю садити. Ти хоч раз за місяць ганчірку в руки брала?

— Брала, Ларисо Петрівно. Але вікна відчинені, з поля несе. Що мені, кожні п’ять хвилин махати нею?

Я бачила, як вона закипає. Це зазвичай закінчувалося дзвінками моєму чоловікові з довгими розповідями про те, яку «нечупару» він узяв у дружини. Вона почала повільно ходити по кімнатах, відкриваючи двері так, ніби проводила обшук.

— А фрукти? — раптом спитала вона, зупинившись біля вікна, що виходило в сад. — Черешня вже осипається. Вишні чорні стоять. Я ж казала: живіть, але зберіть урожай. Я ж на це розраховувала, хотіла закрити компоти.

— Ой, там стільки мух біля тих дерев, — я поморщилася. — Та й драбина стара, я боюся на неї лізти. Іринка ту черешню не дуже їсть, вона кисла. Кому воно треба? Нехай пташки поклюють.

Лариса Петрівна сіла на стілець, навіть не знімаючи сумки з плеча. Вона дивилася на мене так, ніби я щойно зізналася у пограбуванні банку.

— «Кому воно треба», — тихо повторила вона. — Значить, так. Я зрозуміла. Моя праця — нікому не треба. Мій дім — свинарник. Мої квіти — в смітник.

Я відчула, як у мене починає смикатися око. Ну чому вона все так драматизує? Це всього лише дача. Старий будинок, де ми просто проводимо літо.

— Ви занадто все ускладнюєте, — сказала я, дістаючи з холодильника пляшку води. — Ми тут добре проводимо час. Дитина на свіжому повітрі, засмагла, зміцніла. А те, що я не витерла пил під ліжком — то хіба це головне?

— Для мене — головне, — відрізала вона. — Це мій дім. Я будувала його з покійним Петром не для того, щоб тут усе заростало брудом.

Вона встала і вийшла на вулицю. Я бачила через вікно, як вона сіла в альтанці і дістала телефон. Ну все, почалося.

Зараз буде «дзвінок другу», тобто синочкові.

Я пішла в спальню, де вже прокинулася Іринка. Вона терла очі й просилася на ручки. Ми вийшли до бабусі, але та навіть не глянула на онуку. Вона розмовляла з Артемом. Її голос був спокійним, але кожне слово било точно в ціль.

— Артеме, приїжджай. Сьогодні ж. Забирай їх. Я не можу на це дивитися. У хаті дихати нічим від пилу, в саду все гниє. Якщо твоїй дружині ліньки підняти руку, щоб зібрати ягоди, то нехай сидить у своїй квартирі з кондиціонером.

Я стояла на порозі й не вірила своїм вухам. Вона справді нас виганяє? Через немиті тарілки й черешню?

— Ларисо Петрівно, ви серйозно? — гукнула я з ґанку. — Зараз середина липня! Куди ми поїдемо в цю спеку в місто?

Вона навіть не повернулася. Просто договорила в трубку: «Я чекаю» і натиснула відбій.

Весь залишок дня пройшов як у тумані. Я намагалася щось пояснити, довести, що я не прибиральниця, що я теж маю право на відпочинок. Але вона просто ігнорувала мене. Пішла до сусідки, Валентини, і вони там години дві про щось шепталися через паркан, час від часу поглядаючи в мій бік.

Артем приїхав пізно ввечері. Він виглядав втомленим, замученим роботою і цією безглуздою ситуацією. Він зайшов у хату, подивився на мене, потім на матір, яка вже встигла повернутися і сиділа на кухні з ображеним виглядом.

— Юль, ну чому не можна було хоч трохи прибрати? — тихо спитав він мене в кутку. — Ти ж знаєш, яка вона. Для неї цей порядок — як отченаш.

— Артеме, ти теж туди само? — я ледь не розплакалася від образи. — Я з дитиною тут одна цілими днями. Я хочу відпочити, а не з ганчіркою бігати. Чому я повинна звітувати за кожну порошинку? Це просто пил! Він завтра знову з’явиться!

— Вона сказала, що ви повинні виїхати, — він відвів очі.

— І ти це допустиш?

— Юль, це її дача. Вона тут господар. Я не можу командувати. Давай просто… давай просто все приберемо зараз, щоб вона трохи заспокоїлася.

— Я не буду нічого прибирати під наглядом — я зірвалася на крик. — Якщо їй так дорогий цей бруд, нехай сама і миє!

У результаті ми збирали речі під світлом фар Артемової машини. Я закидала в багажник дитячі іграшки, надувний басейн, сумки з одягом. Лариса Петрівна стояла на ґанку, схрестивши руки на грудях. Вона не сказала ні слова на прощання.

Артем, зціпивши зуби, допомагав мені. Потім він пішов до хати. Я чула, як він там чимось гримів. Мабуть, все-таки збирав те сміття, яке так заважало його матері. Вони возилися там майже годину. Я сиділа в машині з Іринкою, яка плакала, бо хотіла спати в своєму ліжечку, а не трястися по дорозі в місто.

Коли Артем нарешті вийшов, він був весь у пилу, з якимось дивним виразом обличчя.

— Все, поїхали, — кинув він, сідаючи за кермо.

Ми виїжджали з ділянки, і я бачила в дзеркало заднього виду, як Лариса Петрівна заходить у хату і вмикає світло на веранді. Вона виглядала такою задоволеною, ніби щойно виграла мільйон.

Дорогою ми мовчали. Артем зосереджено дивився на дорогу, а я не могла вгамувати почуття несправедливості, що розпирало груди. Ну як так можна? Невже ці старі меблі, ці дерева й ці нещасні троянди дорожчі за спокій власної родини?

Ми повернулися в нашу двокімнатну квартиру на восьмому поверсі. Спека тут була ще гіршою, ніж на дачі. Стіни за день так нагрівалися, що здавалося, ніби ти живеш всередині духовки. Кондиціонер ледь справлявся, надривно гудучи на всю кімнату.

Наступного ранку я прокинулася з жахливим настроєм. Іринка вередувала, бо в квартирі їй не було де розгулятися. Вона звикла до трави, до простору, а тут — лише чотири стіни.

— Знаєш, — сказала я Артему, коли він пив каву перед роботою, — я так і не зрозуміла, що я зробила не так. Я ж нічого не зламала. Я просто жила. Хіба дача не для того, щоб там жити?

Артем поставив чашку і подивився на мене. У його погляді було стільки втоми, що мені на мить стало його шкода. Але образа була сильнішою.

— Для неї це не просто дача, Юль. Це її життя. Вона пам’ятає, де і коли вона ті троянди садила. А ти приїхала і все перекроїла під себе.

— Я перекроїла? Я посадила полуницю для її онуки! — я майже перейшла на крик. — Вона егоїстка. Їй ці кущі важливіші за дитину.

Артем нічого не відповів. Він просто допив каву й пішов на роботу.

Я залишилася одна в цій задушливій квартирі. Весь день я ходила з кутка в куток, намагаючись чимось зайняти доньку.

Я дивилася на свої руки — на них ще залишилися сліди від тієї полуниці, яку я встигла зібрати перед від’їздом.

Я згадувала, як добре нам було вечорами на тій веранді, коли сонце сідало за ліс. Як Іринка бігала по траві босоніж. А тепер ми тут. У бетоні. Через те, що Ларисі Петрівні здалося, ніби на підвіконні забагато пилу.

Цікаво, вона зараз задоволена? Мабуть, ходить по своїй ідеальній чистоті, милується порожньою раковиною і вириває мою полуницю, щоб знову посадити свої колючі троянди. Вона повернула собі свій порядок. Свій ідеальний, стерильний світ, де немає місця розкиданим іграшкам чи дитячому сміху, які заважають.

Я підійшла до вікна. У дворі нашого будинку діти гралися на заасфальтованому майданчику. Там не було ні черешень, ні м’якої трави, лише пил від дороги та гуркіт машин.

— Ну що, Іринко, — сказала я доньці, яка намагалася розібрати свою ляльку на частини, — тепер ми будемо жити «правильно». За розкладом і з чистими підвіконнями.

Але в горлі стояв клубок. Я розуміла, що ця дача для нас закрита назавжди. Не тому, що ми не можемо туди поїхати, а тому, що я більше ніколи не зможу почуватися там вільно. Кожен мій крок там тепер буде під лупою. Кожна немита тарілка буде розглядатися як виклик.

Я сіла на диван і просто дивилася на сонячний промінь, у якому танцювали порошинки. Ті самі, за які мене вчора виставили за двері. Тут, у квартирі, їх було не менше. Але тут вони нікому не заважали. Тут вони були просто частиною нашого життя, а не приводом для сімейної драми.

Телефон на столі вібрував — мабуть, Артем дзвонив дізнатися, як ми. Я не хотіла брати слухавку. Про що говорити? Про те, як несправедливо влаштований світ? Чи про те, що іноді порядок у домі важливіший за людей, які в ньому живуть?

Я дивилася на зачинені двері балкона. За ними було місто — галасливе, палюче і чуже. І я раптом гостро відчула, як мені не вистачає того вечірнього повітря з дачі. Навіть із тим пилом. Навіть із тими мухами біля черешень.

Але повертатися туди… Ні. Краще вже тут, ніж відчувати себе гостею, яка постійно порушує чужі правила. Я просто не розумію, як можна так сильно любити речі й так холодно ставитися до власних дітей. Хоча, мабуть, у кожного своя правда. Тільки від цієї правди мені зараз чомусь дуже хочеться плакати.

Іринка підійшла до мене і потягнула за халат.

— Мамо, а ми поїдемо на олело?

— Ні, сонечко. Ми тепер будемо гуляти тут. Біля гойдалок.

Вона надула губи й відвернулася. Вона теж нічого не розуміла. Як і я.

Хто правий в цій історії, як гадаєте?