Цей перший рік заміжжя став для мене уроком на все життя, хоча починалося все цілком безневинно – з запрошення на ювілей свекрухи.

Коли Вікторія Сергіївна зателефонувала й офіційним тоном запросила нас на свій день народження, я відразу почала малювати в уяві святковий стіл, інтелігентні розмови та своє ідеальне входження в нову родину.

Поки я вибирала сукню та підбирала зачіску, чоловік відтягував покупку подарунка.

— Вітю, ми не можемо приїхати з порожніми руками, — допитувалася я за день до свята, поки він гортав стрічку новин у телефоні. — Твоя мама малює, так? Давай купимо якісний набір пензлів чи професійний мольберт.

— Та не поспішай ти так, — відмахувався він. — Завтра заїдемо в якийсь універмаг, купимо коробку цукерок і вистачить. Вона не настільки фанатично малює, щоб ми зараз шукали спеціалізовані магазини.

Мене це зачепило. Я хотіла бути ідеальною невісткою. У суботу я підняла Віктора вдосвіта. Як я і передчувала, магазин для художників був зачинений. Чоловік стояв поруч, засунувши руки в кишені, і з якимось дивним фаталізмом спостерігав за моєю панікою.

— Ну, зачинено, то зачинено. Ходімо кави вип’ємо, — запропонував він.

— Яка кава? Ми маємо купити гідний подарунок! Давай зайдемо в ювелірний, купимо золотий кулон або браслет. Це ж пам’ять.

Я таки витягла його до крамниці. Вибрала витончений браслет, запакувала в красиву коробочку. Коли ми вийшли, годинник показував другу. До будинку Вікторії Сергіївни було їхати хвилин двадцять.

— Давай ще десь посидимо, — раптом сказав Віктор, коли ми вже сіли в машину. — Навіщо нам там бути рівно о третій? Так рано ніхто не приходить.

— Вітю, це неповага. Людина готувалася, чекає. Я не хочу, щоб вона вважала мене непунктуальною чи невихованою. Це її день.

Чоловік лише зітхнув, завів двигун і мовчки поїхав. Коли ми під’їхали до під’їзду, я ще раз перевірила зачіску у дзеркальці й поправила свою нову оксамитову сукню глибокого синього кольору. Мені хотілося виглядати бездоганно.

Двері нам відчинила Вікторія Сергіївна у старому халаті, поверх якого був накинутий господарський фартух. У квартирі не пахло ні печеною куркою, ні пирогами. Було тихо, тільки на кухні щось гуркотіло.

— О, приїхали! Як вчасно! — вигукнула вона, навіть не запрошуючи нас до кімнати. — Вітю, синку, я зовсім забула купити мінералку і серветки. І ще хліба треба свіжого. Поїхали швидко, поки магазини не зачинилися на вихідний.

Вона скинула фартух прямо на тумбочку в коридорі, підхопила сумку і вже біля дверей обернулася до мене:

— Наталко, ти ж допоможеш мені? Там на кухні картопля в мисці, треба почистити. І риба… я її тільки розморозила, треба почистити, салат докришити. Рецепти на папірці коло плити. Ми швидко!

Двері зачинилися. Я залишилася стояти посеред чужого коридору з коробочкою з золотим браслетом в руках, на яку навіть не глянули. Віктор перед виходом встиг кинути на мене короткий погляд, у якому читалося щось на кшталт «я ж казав».

Я пройшла на кухню. Видовище було гнітюче. Повна миска брудної картоплі, на столі лежить величезний слизький оселедець, а в холодильнику, як я згодом побачила, стояв торт та продукти на салат. Жодної готової страви.

«Може, вона справді не встигла? — думала я, натягуючи якийсь знайдений на гачку рушник замість фартуха. — Треба допомогти, вона ж тепер моя друга мама. Гості прийдуть, а у неї нічого не готово, треба виручити людину в такий день».

Я почала чистити картоплю. Моя оксамитова сукня з довгими рукавами зовсім не пасувала до чищення овочів. Я постійно підтягувала рукави, але вони сповзали. Потім був оселедець. Жирні плями від риби таки поставили крапку на моєму ідеальному образі — одна крапля влучила прямо на коліно. Я мало не розплакалася від образи на власну незграбність і на цю дивну ситуацію.

Минула година. Потім друга. Я вже нарізала три салати, поставила варитися картоплю і розклала нарізку, яку знайшла в пакеті на підвіконні. Руки пахли цибулею та рибою, а волосся, на яке я витратила годину вранці, розтріпалося.

Раптом пролунав дзвінок. Я, витираючи руки об паперовий рушник, пішла відчиняти. На порозі стояла літня пара — сестра свекрухи, Тетяна, зі своїм чоловіком.

— О, невже ми не перші? — здивовано підняла брови жінка, роздивляючись мій неохайний вигляд. — А ти… Наталко, здається? Дружина Віктора?

— Так, добрий день. Проходьте.

— А де іменинниця? — Тетяна зазирнула в порожню вітальню.

— Вона з Віктором поїхала до магазину ще дві години тому. Скоро мають бути.

Тетяна раптом перезирнулася з чоловіком і вони обоє почали тихо хіхікати. Я не звернула на це уваги, я ж не знаю, які між ними стосунки. Потроху почали приходити гості.

Нарешті повернулися Вікторія Сергіївна та Віктор. Свекруха влетіла на кухню, швидко окинула поглядом накритий стіл і незадоволено закопилила губи.

— А чого ти рибу так крупно порізала? Я ж просила дрібніше. І чому тарілки для гарячого ще не в залі? Давай, ворушися, гості вже чекають.

За весь вечір вона жодного разу не подякувала. Навпаки, коли всі сіли за стіл, вона щебетала про те, як важко зараз приймати гостей і як вона «втомилася від цієї біганини по магазинах». Коли хтось хвалив салат, вона просто кивала, ніби це була її заслуга.

Я сиділа на краєчку стільця, ховаючи пляму на сукні серветкою. Віктор кілька разів намагався підсунути мені щось смачненьке, але мені шматок у горло не ліз. Я бачила, як інші родичі перешіптуються, поглядаючи на мене. Мені здавалося, що вони сміються з моїх страв і їм не смакує.

Апогеєм стало закінчення вечора. Коли останній гість встав з-за столу, Вікторія Сергіївна солодко потягнулася.

— Ох, щось я зовсім з ніг валюся. Наталко, прибери тут усе, помий посуд, а ми з Віктором поки подарунки подивимося в кімнаті. Ти ж так багато наготувала, то тепер і лад навести треба.

Додому ми їхали мовчки. Віктор крутив кермо і нарешті тихо промовив:

— Я ж казав тобі — не треба їхати вчасно.

Я тоді подумала, що, можливо, це просто одиничний випадок, хвилювання перед днем народження. Але ситуація повторилася на Великдень, потім на Різдво. Кожного разу була одна і та сама схема: «Ой, я в магазин», «Ой, допоможи з нарізкою», «Ой, ти так гарно миєш підлогу».

Останньою краплею став День Матері.

Свекруха знову щось забула купити і побігла у справах. Чоловік залишився мені допомогти. Через три години на порозі стояла її сестра з чоловіком і звичним усміхом на вустах.

— Знову вона за своє, — прошепотіла жінка, проходячи до дзеркала. — Слухай, дитино, а ти що, все ще сама готуєш?

— Ну так, Вікторія Сергіївна попросила, вона не встигала…

— Ой, наївна ти душа, — Тетяна поплескала мене по плечу. — Віка наша — майстер. Вона ніколи нічого не готує. Чекає, поки хтось прийде раніше, звалює все на «помічницю» і тікає під приводом магазину. Я так двадцять років тому попалася, теж сукню мало не зіпсувала. З того часу ми всі знаємо правило: якщо запросили на третю, приходь о п’ятій, а краще о шостій. Тоді вже все буде на столі.

Мені стало гаряче, далі холодно. Я не знала куди подіти руки, чи продовжувати готувати, чи піти з цієї квартири. Втекти чи лишитися і довести справу до кінця?

Я вибігла з квартири, чоловік за мною.

— Не лишай мене! Страви ще не готові, — вигукнула тітка, але я її не стала слухати.

Віктор вмовив мене вернутися, я привела себе до ладу, припудрила носик і ми зайшли якраз за свекрухою.

— А чого це нічого не готове?, — обурилася вона і глянула на мене.

— Не знаю, я вийшла на хвилинку і тітка Таня сказала. що все зробить.

Тітка глянула на мене так, що інша б крізь землю провалилася.

— Нічого вона мені не казала, Віко, а ти знаєш, у мене на сіль нема смаку, все пересолюю, тому не хотіла тобі зіпсувати страви, — викрутилася та.

Вікторія Сергіївна стояла вся червона, позираючи то на мене, то на сестру. Гості приходили до порожнього столу і хіхікали.

— Оскільки ніхто не приїхав мені допомогти, — голосно заявила свекруха, дивлячись мені прямо в очі, — то святкуватимемо тим, що є. Я літня жінка, я не можу сама тягати сумки і стояти біля плити годинами.

Ми посиділи пів години в гнітючій тиші. Як тільки нарізка і торт закінчилися, Вікторія Сергіївна демонстративно подивилася на годинник.

— Ну, я втомилася від такої активної компанії. Мабуть, час відпочивати. Наталю, залишся і перемий все.

— У мене алергія на воду, — відказала я і вийшла на вулицю.

Я йшла до машини і думала про те, що мені було шкода не зіпсованої сукні чи витраченого часу. Мені було прикро за те, що щире бажання допомогти тут сприймалося як слабкість, яку можна вигідно експлуатувати.

Мені не хотілося не лише бачити свекруху, але й інших родичів, які мовчали і хіхікали.

Чи є сенс намагатися стати своєю там, де тебе бачать лише як зручний інструмент? Де щирість вважається наївністю, а хитрість — життєвою мудрістю?

Хіба такі люди прийдуть на допомогу в скрутну хвилину? Хіба це родина?

Я теж тепер сто разів подумаю чи пошкодувати мій манікюр чи їх.