Свекруха вмить зблідла, де й ділася її самовдоволена посмішка. Вона думала, що я все та ж жінка, яка стала у неї на порозі десять років тому, так був у мене секрет, але й її я знаю, то зараз настав час вирішити, як ми будемо жити далі

Як і кожна свекруха, моя була переконана в тому, що її синочок вартий кращої, бо що я там на тій роботі працюю, та прибираю, перу, готую і піклуюся – то ніщо. А от її син прийде з получкою, половину мені віддасть, а іншу на себе витрачає, поїсть, сяде перед телевізором і чекає, коли ж то вже стемніє аби лягти спати.

Дуже втомлюється чоловік в такої жінки.

Я виросла в селі, то я знаю, як батько після роботи прийде та біля господарки накрутиться, то я розумію, що такому чоловікові не гріх було й смачно їсти зварити і пошанувати.

Але у мене був, на думку свекрухи, ще більший ганж – дітей у нас не було. Скільки я обійшла спеціалістів, але всі вони мене запевнили, що я здорова і просили аби й чоловік пройшов обстеження, але той навіть слухати не хотів:

– Зі мною все добре, це ти там дивися.

Всілякі у мене думки були, але я ще надіялася на Бога.

І так жили ми десять років, кожного дня я мала виправдовуватися за те, що не можу мати дітей, вже й забула, коли ніжне слово мені перепадало чи подарунок від чоловіка.

І тоді я запідозрила, що у нього хтось є, бо вже й половини зарплати чоловік мені не віддавав, казав, що урізали, затримали, штрафи запровадили.

І одного дня я побачила, як він йшов з якоюсь жінкою попід руку і зайшов в під’їзд будинку. Я просиділа біля того дому до пізньої ночі, але він звідти не виходив.

Коли я спитала його на наступний день де він був, то він сказав, що ночував у матері, бо я йому якесь криве слово сказала.

Того вечора я пішла в кафе. Гарно одяглася і причепурилася. Хотіла просто бути між людьми. Почути якийсь комплімент, розмову, увагу… Знала, що чоловік мене не шукатиме і далі ночуватиме в матері, тому вирішила насолодитися вечором сповна.

Тільки на ранок я прийшла додому, а через місяць зрозуміла, що при надії. Я пішла до свекрухи аби переговорити з чоловіком, бо ж наче він у неї ночує і застала її за генеральним прибиранням. Вона виставляла все з антресолей і з самого верху я побачила амбулаторну книгу малого Василя. Не знаю чому, але я запхала її в сумку, наче чуйка була.

– Василя у мене нема і давно не заходив, – свекруха насолоджувалася кожним словом, – Я тобі казала, щоб про дитину подумала, а ти все не хотіла, от і маєш.

Я пішла додому, але по дорозі вирішила зайти до подруги, яка була дитячим терапевтом. Вона проглянула книжку, а тоді й каже:

– Слухай, він не може мати дітей, а все через те, що переніс в дитинстві.

Я сиділа вдома і думала про те, що буде далі і вирішила, що маю йти вперед заради дитини.

Василь звістку про дитину сприйняв дуже добре, радів, одразу почав скуповувати книги як виховувати дитину, слідкував за моїм харчуванням, ходили разом на огляди. Його мати тільки хитро щурила очі, а я їй.

Коли на світ з’явився Ілля, то вона пришла подивитися на малюка, а тоді й каже:

– Знаю я, що дитина не наша. Тільки от не знаю, як про це синові сказати.

Вона думала, що я одразу почну її благати цього не говорити. Але я тоді їй кажу:

– І заразом не забудьте сказати, що він ніколи не матиме дітей, що ви це все приховували всі ці роки, що ви практично зруйнували наш шлюб своїми шпильками і причіпками. То ж вперед. Ви кажете і я кажу, подивимося, що він скаже.

Та закліпала очима і пішла геть. Онука вона не няньчила, зате Василь був просто ідеальним батьком і нарешті у нас все заспокоїлося в родині. Тепер думаю, якби свекруха з самого початку все розповіла, то скільки би нам нервових клітин зберегла. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page