– Він чоловік, він хоче дитину, а як ти йому не здатна дати дитину, то чого ти так реагуєш?
Свята простота… А й справді, чого?
Але я так не вважала, знаєте, я можу мати дітей і всі ці роки, що ми були з Михайлом разом, я хотіла мати саме його дитину. Тому я пройшла всі процедурні кола сама, лиш би у мене був його малюк. А для нього це виявилося надто просто – вирішив проблему легко, ще й мені хвалився, що та жінка не вимагала від нього прірви грошей на це діло, як це робила я.
– Безплатно, розумієш таке слово, – питав він мене, – а ти в мене витягла тисячі гривень!
Мені аж не вірилося, що я таке чую, я хапала ротом повітря, бо не могла навіть сказати, що я про все це думаю.
Ділили ми все гучно і довго, так, що у Михайла й донька на світ з’явилася, а ми ще ділилися.
– Доню, я тобі давно казала аби ти собі для себе дитя привела, а ти мене слухати не хотіла, – казала мені мама.
Це справді було так, чим менше лишалося до моїх сорока, тим частіше мама казала, щоб я плюнула на вірність шлюбу і привела собі дитя.
– Повір, чоловік так тебе ніколи не любитиме, як дитина і радості ти від нього не матимеш, як від однієї дитячої усмішки.
Важко це визнавати, але вона була права – вже давно чоловік не дарував мені ту радість, яка була на початках, може, одразу треба було розійтися, як тільки дізналися, що дітей не буде, хто його знає, як правильно.
А тоді було на носі сорок, на чоловіків дивитися не могла, змиритися з тим, що мене вже Михайло не любить – теж.
Мама порадила поїхати відпочити десь далеко аби ніщо не нагадувало про це все. Я не знала, куди поїхати, от ви б куди поїхали? Якщо в гори, то я тільки знаю, що в Буковелі дуже дорого, на море в Одесі ще дорожче та й одній їхати і там серед пар та веселих компаній почувати себе ще самотніше – ні, дякую.
Я вирішила здзвонитися зі старими друзями з училища, згадати молодість, адже там колись було так весело і ніхто нікого не підводив.
Так і зробила та поїхала в місто моєї юності. Я тільки під’їздила і вже відчувала себе краще, а як зустріла подруг – то взагалі повеселіла. Ми й в училище пішли, далі в гуртожиток, де жили, згадували як колись було, ділилися теперішнім.
А як почули, що я з чоловіком розійшлася, то мало не заволали:
– Ти ж Василя пам’ятаєш? Ну, з яким ти жаб ходила слухати? Він в місті і з жінкою розійшовся. Давай йому напишемо!
– Давай!, – розсміялася я, в мені давно не говорив розум.
Василь приїхав за годину, всім привіз квіти, а з мене погляду не зводив. І я подумала, а що ж мене стримує – ми вільні люди.
Кілька днів були просто чудові, але треба було вертатися, ми хоч і обіцялися з Василем ще зустрітися, але обоє знали, що цього не буде, бо в молодість не вертаються, ми вже геть інші, просто на ті кілька днів стали ідеальними версіями себе. А в житті я геть прикра, та й Василь теж має якісь забаганки.
Яким же було моє здивування, коли я побачила дві смужки! Я була просто на сьомому небі від щастя! Дитина заполонила всі мої думки, про те, що Василь якось до цього причетний, я вже й не думала, головне аби були всі вітаміни та мікроелементи, спокій і здоровий сон…
Я вирішила йому нічого не говорити, хіба як він захоче зустрітися сам.
Ми ще пару місяців листувалися, обіцялися зустрітися, а потім тиша, а я й рада, отже, совість моя чиста.
Яким же було моє здивування, коли Василь став на порозі моєї квартири.
– Мама твоя написала і адресу дала, могла б і сама сказати, що я батьком стану, від тебе це було б приємніше почути…
І ось так я стала знову щасливою.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота