Свекруха вперто вдавала, що нічого не розуміє, дивувалася, чому я аж так реагую на те, що в її синочка буде дитина від іншої жінки

– Він чоловік, він хоче дитину, а як ти йому не здатна дати дитину, то чого ти так реагуєш?

Свята простота… А й справді, чого?

Але я так не вважала, знаєте, я можу мати дітей і всі ці роки, що ми були з Михайлом разом, я хотіла мати саме його дитину. Тому я пройшла всі процедурні кола сама, лиш би у мене був його малюк. А для нього це виявилося надто просто – вирішив проблему легко, ще й мені хвалився, що та жінка не вимагала від нього прірви грошей на це діло, як це робила я.

– Безплатно, розумієш таке слово, – питав він мене, – а ти в мене витягла тисячі гривень!

Мені аж не вірилося, що я таке чую, я хапала ротом повітря, бо не могла навіть сказати, що я про все це думаю.

Ділили ми все гучно і довго, так, що у Михайла й донька на світ з’явилася, а ми ще ділилися.

– Доню, я тобі давно казала аби ти собі для себе дитя привела, а ти мене слухати не хотіла, – казала мені мама.

Це справді було так, чим менше лишалося до моїх сорока, тим частіше мама казала, щоб я плюнула на вірність шлюбу і привела собі дитя.

– Повір, чоловік так тебе ніколи не любитиме, як дитина і радості ти від нього не матимеш, як від однієї дитячої усмішки.

Важко це визнавати, але вона була права – вже давно чоловік не дарував мені ту радість, яка була на початках, може, одразу треба було розійтися, як тільки дізналися, що дітей не буде, хто його знає, як правильно.

А тоді було на носі сорок, на чоловіків дивитися не могла, змиритися з тим, що мене вже Михайло не любить – теж.

Мама порадила поїхати відпочити десь далеко аби ніщо не нагадувало про це все. Я не знала, куди поїхати, от ви б куди поїхали? Якщо в гори, то я тільки знаю, що в Буковелі дуже дорого, на море в Одесі ще дорожче та й одній їхати і там серед пар та веселих компаній почувати себе ще самотніше – ні, дякую.

Я вирішила здзвонитися зі старими друзями з училища, згадати молодість, адже там колись було так весело і ніхто нікого не підводив.

Так і зробила та поїхала в місто моєї юності. Я тільки під’їздила і вже відчувала себе краще, а як зустріла подруг – то взагалі повеселіла. Ми й в училище пішли, далі в гуртожиток, де жили, згадували як колись було, ділилися теперішнім.

А як почули, що я з чоловіком розійшлася, то мало не заволали:

– Ти ж Василя пам’ятаєш? Ну, з яким ти жаб ходила слухати? Він в місті і з жінкою розійшовся. Давай йому напишемо!

– Давай!, – розсміялася я, в мені давно не говорив розум.

Василь приїхав за годину, всім привіз квіти, а з мене погляду не зводив. І я подумала, а що ж мене стримує – ми вільні люди.

Кілька днів були просто чудові, але треба було вертатися, ми хоч і обіцялися з Василем ще зустрітися, але обоє знали, що цього не буде, бо в молодість не вертаються, ми вже геть інші, просто на ті кілька днів стали ідеальними версіями себе. А в житті я геть прикра, та й Василь теж має якісь забаганки.

Яким же було моє здивування, коли я побачила дві смужки! Я була просто на сьомому небі від щастя! Дитина заполонила всі мої думки, про те, що Василь якось до цього причетний, я вже й не думала, головне аби були всі вітаміни та мікроелементи, спокій і здоровий сон…

Я вирішила йому нічого не говорити, хіба як він захоче зустрітися сам.

Ми ще пару місяців листувалися, обіцялися зустрітися, а потім тиша, а я й рада, отже, совість моя чиста.

Яким же було моє здивування, коли Василь став на порозі моєї квартири.

– Мама твоя написала і адресу дала, могла б і сама сказати, що я батьком стану, від тебе це було б приємніше почути…

І ось так я стала знову щасливою.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page