fbpx

Свекруха всі двадцять три роки лізла в нашу сім’ю зі своїми цінними порадами, все їй було не так і не те, тому на слова «приємні» вона не скупилася. Але я від неї такого й не чула, як вона почала мені виговорювати після того, як я пішла на сватання з сином без чоловіка.

– Та ти нашу всю родину підставила, та як про нас свати подумають! Ти чим взагалі думала?

– Про те й думала, щоб син наш, а ваш онук, женився і не червонів за батька, як я то роблю вже роки!

Ми з Романом знали один одного з дитинства, разом вчилися і в одних компаніях гуляли. Він був дуже гарним, але сором’язливим хлопцем і дівчата за ним бігали, але він не міг і двох слів зв’язати, зате, коли перехиляв, то спочатку був дуже балакучим, а потім вже ніяким і лежав на лаві. Рік за роком збігав, а Роман частіше спав на лаві, ніж залицявся до дівчат. Але мене то не спинило, бо я думала, що Роман зі мною біде зовсім іншим, адже переді мною не треба соромитися і червоніти, бо ж ми разом і жаб ловили, і картоплю запечену з вогнища їли.

Отак потроху Роман змінився і ми стали зустрічатися і далі одружилися. На місці свекрухи я б перехрестилася і на невістку хукала, що її сина з гіршого витягла, але ж де. Всім я їй була не така, ні зовнішністю, ні статками, ні розумом, а от синочок її, на її думку, вгруз в болоті.

У нас вже дітей двоє, а вона й далі по селу ходить та жаліється, що міг її синочок мати кращу невістку, сина до себе закликає, наче щось допомогти, а насправді, приманити додому. І сама вона його гостила, сама в вуха йому вливала. Яка ж у нього жінка мала бути, а не я.

І приходив Роман додому і починав вже не мирно спати, а до ранку колотити.

Я не могла з ним ні на весілля піти, ні на гостину до родини, бо чоловік втрачав людську подобу і вів себе так, що мені лице лупилося.

Я за ці роки з ним лише ходила в гості до своїх батьків і до його батьків, бо інакше, то не було з ким йти, але я вже так втягнулася і звиклася з думкою, що така вже моя доля. А свекруха ж певна, що вона ангела з хати видавала, а він зі мною такий став і нічого ж їй не поясниш, бо у неї Ромасик – ясне сонечко.

І ось син надумав женитися і сказав, що запрошує наречена на сватання і ось тут я задумалася. Йти з чоловіком, то означало одразу кинути тінь на дитину, бо як свекри побачать таку поведінку, то скажуть, що й син мій таким буде. А це не так, бо такої доброї дитини як моя треба ще пошукати, він в мене за господаря вдома, він усяку роботу знає, чи то чоловіча, чи то жіноча.

Того я й задумалася, що намарне я такого чоловіка біля себе пригріла, наче заради дітей, щоб діти мали тата, а тепер такий тато кине на них тінь. То вся моя праця за роки пішла намарно!

А мені ще доньку заміж видавати і як то має бути?

Тому я взяла кумів і пішла сама без чоловіка на сватання і сказала, що мусить хтось бути на господарстві. Все прийшло добре і я рада, що син мій піде до доброї родини жити, бо вони його мають дійсно за дитину, а не приймака.

І з такими важкими думками я сиділа, що ж я маю робити на весіллі з чоловіком і прибігла свекруха та на мене… І я не змовчала, знаєте.

– Доки ви будете колотити? Вже без палиці ходити не можете, а все туди ж! та син ваш вашими ж руками в те болото впханий, що ви мені говорите і ви те добре знаєте! Або ми його веземо куди треба, або забирайте його до себе, бо мені ще доньку заміж видавати, а хто такого тестя захоче мати?

Вона замовкла. А я непорушна в своєму рішенні. Давно так треба було вчинити, хіба ні?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page