fbpx

Свекрусі моїй сімдесят п’ять років і вона дуже мила жінка, але є річ, яка мене у ній дратує – вона любить прибіднятися

– Ой, та скільки тих курей, а ще й не несуться…

– Та посадила картоплі багато, але ж який неурожай…

– Ой, та гроші, та хіба їх збереш, як вони просто розлітаються…

Особливо вона наговорювала на невісток, дітей, чоловіка…

– Ой, невістка… Та що з міської візьмеш, – говорила вона сусідам, хоч ми з Іваном добре жили.

І одного разу я їй в очі все й розказала – чого це вона мене по людях обмовляє, що мені куми доносять аж у місто.

– Дитино,- каже вона, – То я спеціально, аби не зурочили!

Вона розказала просто якусь фантастичну історію, яка трапилася з її родиною.

Отож, була Марія, як і всі дівчата її вику, наївна та добра, вірила, що сім’ю збудує таку, як батьківська, де всі разом працюють і святкують.

Так і сталося, посватав її Степан, хлопець добрий і любив її. Згодом знайшлася у них дитинка і почали вони вже думати про свою хату. Для цього Степанові треба було їздити в місто на підробітки.

Прийняла його до себе дуже далека родичка родичів, вдова, але ще молода жінка.

– Він у неї безкоштовно живе, а мені й совісно, що вона приймає, а ми їй нічого не допомагаємо. То й повелося, що я їду до Степана в п’ятницю до вдовиці і везу їй всього смачного з села – курку, сир, яйця, молоко… Поки Степан ще не пришов з роботи, то я їй те все завезу, на базар ще збігаю, що треба додому купити і вже ми разом з чоловіком вертаємося додому.

Будова, то не лише тяжка праця, але й втома, а звідси й злість та образи. І почалося потроху між Степаном та Марією непорозуміння.

– А вона, вдовиця, все мене випитує за нас, а чого сваримося. Поради дає… І на розмови мене все тягне та тягне. А я кому маю виговоритися, коли чоловік на роботі, а вдома роботи купа, дитина ще вередує, мати присідає з наказами та претензіями… От їй все і розказую, як на духу.

А вдовиця на вус мотала і почала вона Степана прилащувати і їжею, яку любив і поводженням, яке любив.

Незчулася Марія, як Степан вже додому не вертається, а у вдовиці ночує.

– Чого я буду туди-сюди їздити та час і гроші тратити, я буду два рази в місяць приїжджати, – виправдовується.

А далі й раз на місяць їхав, а потім вже й не їхав.

– А мені як вдома жити, коли всі про мене говорять? Як чоловіка вернути – йти до неї та сваритися? Того вже я не хотіла, раз він так зі мною учинив, то хай йому так і буде.

Аж тут вдовиця пожила зі Степаном і зрозуміла, що дітей вона не матиме, а чоловіка до його дитини тягнутиме, то й напоумила його:

– Забери сина до нас, буде в місті жити та й краще йому буде, ніж в селі!

І все говорила і говорила, що Степан прийшов до Марії і говорить, що краще буде для дитини, коли буде жити у них:

– Там хата хороша і зручна, а не те, що в селі. Погоджуйся, бо одна ти дитину й так не потягнеш, а так хоч заміж вдруге вийдеш.

Важко було те чути жінці, але сама розуміла, що в багатої вдови дитині буде краще. але з іншого боку віддати найріднішу кровиночку, бо тій мало чоловіка?

І тут у Марії визрів план.

Дитину вона віддала, але син погано спав і все хотів з татом, кликав маму і сумував за домом.

Не витримала вдовиця і місяця та зажадала аби дитина одразу її полюбила та спала в окремо мій кімнаті, а не з татом.

Тоді Степанові очі й відкрилися і вернувся він з сином до Марії і дуже її просив аби вона його пробачила.

– Де я мала дітися, – каже хитро свекруха, – Прийняла… Дитині, як і обіцяла купила велику машинку за те, що тата додому вернув. І я для себе зрозуміла – сиди тихо і не хвалися своїм щастям! Хай краще люди обмовляють, а не з заздрощів не лізуть та клопоту не роблять.

От я тепер сиджу і думаю – чи вона права? Бо ж як отак можна жити?

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page