— Мамо, можеш забрати дітей із садочку? Я тут на роботі — не встигаю я. А Женя на роботі взагалі до пізнього вечора. — Світлана дзвонила матері і благала виручити. Та зазвичай відмовлялася – що відповість цього разу?
— Євгеній? – почала мама. — А навіщо він ходить на роботу позмінно? Краще б освіту нормальну здобув. Тоді зміг би роботу гарну знайти. Керівну посаду обіймати. А так за копійки працює. Йому аби на роботу ходити, а чого, то вже не його справа.
Ось такі розмови зазвичай траплялися у матері та доньки. Вона буквально на дух не переносила зятя. Могла годинами розповідати про невдалий вибір доньки. І завжди негативно відгукувалася про нього. Заводилася з півоберту.
— То ти забереш онуків чи як? — перепитала дочка.
— Не можу я! Не треба на мене розраховувати! – і вимкнула зв’язок.
І як тепер бути? Із роботи не відпустять. Світлана зателефонувала няньці з дитячого садка. Вона була гарною людиною та ровесницею Світлани. Кілька разів вона рятувала Світлану і затримувалася допізна з дітьми. А Світлана їй доплачувала. Або гостинці купувала.
— Людочко, рідна, сьогодні кінець тижня, я все розумію, тільки мені дуже потрібно, щоб ти посиділа з моїми сьогодні години дві
— М-м-м – протягнула дівчина. — Добре, але не пізніше ніж до 20.00. Бо я в кіно зібралася. Не запізнюйтесь.
Світлані було дуже соромно. Адже й бабуся поряд. Ще цілком у собі. Що їй варто з онуками посидіти? Тільки вона завжди каже, що якщо діти ваші, то й самі виховуйте. І вся річ лише в тому, що ці онуки від нелюбого зятя. Ось і вся причина.
У Свєти ще є брат. Він старший за неї. Лише живуть вони з родиною далеко – за кордоном. І ось до його сина бабуся ставиться взагалі інакше. Раз на рік Вадик привозить гостинці. Рибу різну. Мама радіє. Зі невісткою вони ніколи не бачилися. Тільки Скайпом. І онука вона теж не бачила жодного разу. Тільки по відеозв’язку. Зате постійно дзвонить і завше рада чути.
А коли мова заходить про дітей Свєти, то вона ледь не плаче. Адже вона була дуже незадоволена вибором своєї дочки. На її думку Женя був не парою її лялечці. Вся річ у тому, що Женю виховував батько без матері. Спочатку була мачуха, але потім батько розлучився з нею. А коли Женя служив, батька не стало. І у хлопця залишилася лише квартира. Порожня. Є родичі, але вони живуть далеко. Довелося йти на завод.
Валентина Григорівна хотіла для дочки найкращої партії. Багача якогось. Пристойного. І при цьому його зовнішність та вік не мають значення. Головне – гроші.
Було кілька разів, коли Валентина Григорівна брала онуків до себе. Тільки це були крайні випадки. Якось її дочка занедужала і потрапила до стаціонару, а вдруге Світлані стало зле на роботі і її забрала швидка. Начальство саме зателефонувало бабусі та попросило забрати онуків. І в обох випадках коли Світлана приїжджала за дітьми до бабусі, то її попереджали, щоб це був останній раз. Тож такий привід, як аврал на роботі, взагалі не привід. Слава Богу Людочка іноді може врятувати.
Жила Люда поряд із будинком бабусі — Валентини Григорівни. Люда після садка повела дітей на майданчик, щоб ті побігали та відпочили від буднів у дитячому садку. Діти навіть уваги не звернули на той факт, що поряд мешкає бабуся. Хоча явно про це знали. І фіранки на її вікнах були відкриті. Коли Світлана примчала з роботи за своїми нащадками, то силует матері проглядався крізь тюль.
Напевне це і була ота найостанніша крапля у чаші терпіння доньки:
— Ну що подивилась? – зателефонувала Світлана матері, – Я тут подумала і вирішила, що ти права. Не буду більше я тебе турбувати і дзвонити. Впораємось самі, не маленькі ж.
— От і правильно, – гонорово заявила мама, – Не турбуй мене через такі дрібниці. Я теж справи маю.
— Але і ти, мамо, – не дослухавши неньку мовила Світлана, – ти теж будь-ласкава до мене не звертайся. Ніколи. Ні за яких обставин. Ти нам нічого не винна і ми тобі, мамусю нічого віднині не винні. Бувай.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головне зображення – pexels.
