Світлані тридцять три і вона в відчаї, як і її мама, бабуся і вся родина. Причина очевидна – Світлана не одружена. І чого тим чоловікам треба? Світлана не знає. І в колективі чоловічому працює, але далі за дружні стосунки ні з ким не заходить. Мама її й до ворожки водила, і вінок безшлюбності знімала, і на картах гадали. Нічого.
Світланка дійшла до того, що закрутила роман з шефом. Він підстаркуватий в кризі, а вона так само не перебирає. Але, окрім нового телефону і докорів сумління, нічого цікавого в цьому «романі» не було. Було так само нудно, як і на роботі. Тепер Світлана думала чи звільнитися чи продовжити все як є. Поки лиш червоніла, коли дружина шефа заходила до нього.
Навіть, переживати від розбитого серця не прийшлося, бо це все було якесь таке розмите, невиразне і пусте, що кліпнула б і забула. З нудьги, зареєструвалася на сайті і зустріла його. Симпатичний італієць волав про своє кохання і просив приїхати вже і зараз! Світланка виїжджала з дому хіба на дачу, але тридцять три роки змусять до всього.
Паспорт зроблено, одяг куплено, мамі і бабусі сказано, що їде до подруги на кілька днів в інше місто. І почалася подорож в казку.
Маріо був неймовірним: в аеропорту зустрів, як кінозірку, з квітами. Сипав компліментами, принаймні, так виглядало, бо італійську Світлана не знала. Трохи ламаною англійською, трохи через гул-транслейт, але вони порозумілися. А далі заговорила мова любові, піца і сонце.
Але найбільше і найцінніше, що Світлану наповнила впевненість! Вона була красива! Кожна її складочка, два рівні пальці на ногах, зморшка біля губ, некрасиві коліна – все було забуте. Вона світилася ніжністю, жіночністю і просто закохувалася в нову себе. Два тижні пролетіли і вже пора було вертатися від подруги, бо мама і бабуся дивувалися, що зв’язок дуже поганий. Маріо прощався так само красиво, як і зустрічав. А Світлана, наповнена морем, сонцем і сотнями фото верталася додому, щоб невдовзі повернутися.
Вдома її зустріла неприємна зустріч з нагадуванням всіх і вся про неї стару. Чомусь з кожного куточка линули слова підтримки, що вона вже немолода, самотня, має звернути увагу на сотню нудних справ, бо інші мають жити за її рахунок. Але найбільшого випробування завдав Маріо, який виявився одруженим.
Бідолашна Світлана поринала в болото своєї самотності і рутини, а її любляче оточення її туди попихало, при тому всіляко втішаючи і ллючи сльози. Декілька місяців Світланка лила сльози на синє море і свою тяжку долю, а далі зібрала волю в кулак і звільнилася з роботи. А далі ще краще – переїхала на окрему квартиру і мамі з бабусею адреси не дала.
Вона працює на двох роботах, бо орендувати квартиру самій – таки дорогувато, але тим не менше, не почувається дорослою. Навпаки, таке відчуття, що лиш закінчила університет. Вона щонеділі приходить на мамині вареники і вислуховує, що занадто змарніла і одяг у неї якийсь повсякденний, а жінка ж має вдягатися завжди в спідничку і каблучки, щоб бути красивою. Ці її кросівки гарні, але ж!
Мама і бабуся випитують чи не має вона хлопця і Світланка чесно каже, що ні. Хоча зараз, коли метою її життя не стало одруження, з хлопцями стало простіше спілкуватися. Коли в голові постійно не звучить голос: «Ти маєш сподобатися за будь-яку ціну», спілкування не видається таким тяжким. А ще нудним. Все тільки починається, головне, вилізти з улюбленого болітця.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.