fbpx
Історії з життя
Світлана швидко у столиці освоїлась. Уже на третьому курсі вийшла заміж за міського парубка і вважала себе одразу “корінною” жителькою столиці. До Гані приїздили щовихідних, добре, що село недалеко від столиці, та й електрички ходять постійно. Везли від мами повні торби наїдків і обов’язково, яку копійчину. Ганя все що заробити вдавалось віддавала донечці – їй же потрібно

Запорошило, занесло дорогу першим снігом. Поволі рухалась сумна процесія вперед. Чи не вперше плакали усі хто йшов. Навіть старий священник і той втирав сльози стоячи обабіч дороги – йому відспівати цю жінку не можна, так хоч проведе її. То там, то тут чути схлипування. «Ох Ганю, Ганю! Що накоїла? І через кого?».

Галина Ісакіївна, а по-сільському просто Ганя, скільки себе пам’ятає працювала в колгоспі. Ще малою бігала допомагати мамі корів доїти і випоювати малих телят. Їх вона особливо любила. Оті їхні вогкі носи і довгі ширшаві язики. А як же смішно вони чмакали молоко зі здоровенної чорної соски, яку одягали на спеціальну пляшку. Вона їх і почухає і нагодує і соломки їм свіженької підстелить. А потім довго сидить і просто гладить ніжну каракулеву шерсть. Іти їй звідти не хотілось, так вже до душі дитині оте все було.

От і пішла Ганя після школи на ветеринара навчатись. Уже до того від Віталія Семеновича, зоотехніка колгоспного, перейняла практично всі знання, але освіта була потрібна, тож і закінчила з відзнакою.

Так і працювала у колгоспі та й по людям ходила тваринам домашнім допомагала. Розповідають, що була Ганя й заміжня, але чоловіка швидко не стало. Так вдовицею самотньою до сорока і прожила.

Семен з’явився у їхньому селі з бригадою будівельників. Тихий, спокійний чоловік одразу привернув до себе увагу усіх сільських молодиць. А те, що й не вживав оковитої, так узагалі було чи не найпершим плюсом. А він світу білого не бачив, якщо поруч Ганя проходила. Не заховати від місцевих кумась ні поглядів, ні скромних польових букетів які Семен своїй Галиночці дарував.

Зійшлись, розписались. Тут тільки і зізнався Семен жінці, що має донечку від першого шлюбу. Мама у дівчинки повіялась світами, а малу виховує бабуся – Семенова мама.

Галина Ісаківна того ж дня з Семеном поїхали забирати дитину у бабусі. Дівчинці було лиш три рочки. Маленька красуня з довгим чорним волоссям і карими очима полонила душу жінки з першого ж погляду. Навіть рідні мами, так до дітей не ставились і не годили їм, як опікала свою маленьку “циганочку” Ганя. Чи й мав хто з сільських дітлахів скільки іграшок нарядів і солодощів, як Ганина донька. Все найкраще, найдорожче, все їй.

А потім прийшла чорною хмарою новина з місця де саме працювала бригада Семена. Щось там сталось і чоловік потрапив до стаціонару. Ганя поїхала туди. Уже через кілька місяців повернулась з навічно нерухомим чоловіком.

Як би там не було, а Ганя Семена не залишила. Та куди? Й думки такої не було. Їй тоді сорок три було, як прийняла на себе оте все. Не зламалась, ні. Жила заради донечки своєї. Заради світла у віконечку, циганочки, зайчика свого сонячного. Заради Світланочки.

Як вона усе встигала, чи спала, чи хоч відпочивала, ніхто не відає. Але був у її домі достаток і порядок. Світланка мала все, чого тільки бажала.

— Дитину і так доля не балує, – говорила часто Ганя, – Я сама не з’їм, все їй віддам.

Розпався колгосп, але Ганя не розгубилась. Повне подвір’я у неї скотини. Бики, корови, індики, кури, свині. Все те для Світланки, вона ж навчатись пішла, їй потрібно. Ніхто Ганю ніколи не бачив ні сумною, ні вимореною. На долю вона свою нікому ніколи не жалілась. Доглядала чоловіка, порала чималу господарку, бігала на виклики до людей. Так і жила.

Світлана швидко у столиці освоїлась. Уже на третьому курсі вийшла заміж за міського парубка і вважала себе одразу “корінною” жителькою столиці. До Гані приїздили щовихідних, добре, що село недалеко від столиці, та й електрички ходять постійно. Везли від мами повні торби наїдків і обов’язково, яку копійчину. Ганя все що заробити вдавалось віддавала донечці – їй же потрібно.

Минуло те все. Не такою й моторною стала Ганя. Уже ледь по подвір’ю ходить. Довелось останню корівку продати, бо сил у семидесятирічної жінки косити, носити і гній відкидати, вже просто не було. Колись величезний город заріс бур’яном – вовки виють. Сил вистачало себе і чоловіка обійти. Все, більше жінка робити вже нічого не могла.

Світлана ж у столиці працювала. Мала дуже хорошу посаду, тому постійно була зайнята. До мами приїжджала два рази на місяць і то на кілька годин. Якщо відверто, можна було б і на довше, але атмосфера батьківського дому для жінки була гнітючою надто. Ще на порозі у неї змінювався колір обличчя. Кидалась відкривати вікна і довго вимовляла мамі за те, що та не підтримує чистоти ні в домі, ні на подвір’ї.

А потім не стало Семена. Ганя, як виявилось, ще трималась заради чоловіка, а як він пішов у засвіти, так геть здала жінка. Уже не потрібно було вставати з самого ранку, не потрібно було готувати їсти. Все більше Ганя лежала нездоровою.

Світлана приїхала поглянула на все те і лиш хмикнула. Уже наступного дня прибула у компанії незнайомців оглядати господу і дім. Не звертаючи на Ганю абсолютно ніякої уваги, нічого не пояснюючи, водила розхвалюючи місцину і будови.

Не відомо, що і як було, але вже через три дні з воріт, поки ще Ганиного подвір’я вийшла сумна процесія. Вперше, чи не все село пішло провести когось у останню путь. Надто люди любили і поважали Галину Ісаківну, надто вразив вчинок доньки.

— Ой, це її рішення. Я там узагалі до чого? – говорила Світлана у цей момент подрузі, – Одне діло дитину ростити, а інше – стареньку, чужу тобі жінку доглядати. У неї своїх дітей немає, так що я повинна? З якої радості? Хіба варті кілька років доброго відношення до сироти квартири у столиці?

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page