fbpx

Світлана вирішила питання з чоловіком, як з лишнім баластом, який не приносить в її житті жодної користі. Свекруха заламувала руки, бо ж невдячна невістка, треба знати, де помовчати, та простити, коли треба, та недобачити, коли треба – все аби зберегти сім’ю

Завжди ідеальний колір волосся та високий начос видавали в Світлані Юріївні керівницю невеликого, проте успішного підприємства. Доповнював картину манікюр, макіяж та дорога сумка, яка кидалася в очі чи не першою, бо була велетенською – нічого помірного пані керівниця не визнавала.

Те саме було й з її будинком: все життя будувала та облаштовувала міні-палац, тому тільки недавно змогла влаштувати бучну гулянку для колег та друзів в честь новосілля. Тоді Світлана Юріївна була щаслива – все в її житті склалося так, як хотіла, а не так, як пророкувала їй свекруха: «Ти – ніщо без мого сина».

Не знає Світлана, як пережила 90-сті – без зарплати та з пачками туалетного паперу, який вона соромилася продавати, бо ж бухгалтерка, як не як. Її чоловік тоді викладав і не приносив нічого, хіба цукерки від студентів за залік з пляшкою. Продавати туалетний папір він теж не хотів, але хотів смачно поїсти. Рятувала свекруха, яка з села привозила і яйця і молоко, та ще закликала не лінитися, а їхати в село та орати й садити…

Не знає Світлана в який момент вона наважилася, чи тоді коли нестерпно пекла спина від сільської роботи, чи тоді, коли дізналася, що чоловік милується зі студентками, чи тоді, коли син плакав, що в школі всі носять ті светри з «Boss», а у нього нема…

Стала вона з тим папером та продавала червоніла, але сину на светр нашкребла. А далі поїхала за тими светрами в Болгарію, а далі ще і ще. Обривала руки та плакала, коли крали гроші, коли крали сумки – все це пройшла.

А тоді вирішила питання з чоловіком, як з лишнім баластом, який не приносить в її житті жодної користі. Свекруха заламувала руки, бо ж невдячна невістка, треба знати, де помовчати, та простити, коли треба, та недобачити, коли треба – все аби зберегти сім’ю.

Світлана б і недочула, і недобачила, якби чоловік хоч трохи цінував її працю на цю родину, а не соромився в новому костюмі з Болгарії та модних штиблетах, що його жінка – «кравчучка»:

– Мені соромно перед колегами-викладачами, що ти якась торговка на базарі. Ще й ведеш себе як крикуха яка – нікому твоя думка не цікава!, – шпетив її після кожного застілля з колегами, куди вона приносила заморські ковбаси.

Ні – то ні, розлучилася і забула. Працювала на свою мрію – великий дім, де будуть радість і справжня родина, якщо не її, то хоча б її сина. Вірила в це, бо знала, що якщо у неї віднято, то синові, боже, має бути додано!

You cannot copy content of this page