fbpx

Своя-чужа дочка

Місцеві бабці з цікавістю поглядали у вікна, і проводжали поглядом молоду дівчину, яка несла на руках немовля.

Висока, струнка молода жінка сплеснула руками і побігла назустріч: — Звідки ти, сестричко? Не телефонувала, а я й до гостей не готова… – Та я з автобусу, – на гарненькому обличчі дівчини з’явилося щось на зразок гримаси, – довелося їхати.

– У будинку ще зберігалося тепло від грубки. Дівчина стала роздягати дитину, що захникала. – Ну-ну-ну, квіточко, – старша сестра простягла руки до дівчинки, – яка ти легенька, а скоро вже рочок тобі буде, – з тривогою подивилася на молодшу сестру: – Може щось трапилося? Ти так зненацька приїхала.

– Та нічого не трапилося, на роботу виходжу. – А як же… а як же Юлечка?

– А мені, що порадиш? Не можу я з нею сидіти, потрібні гроші, та й місце ніби ще не втратила. Робота в мене, сама знаєш, по знайомству, – Марія була різка, говорила уривчасто, і майже ривком стягнула шарф, – дякую Павлу Івановичу, подбав.

– Та вже, подбав, тільки Юлечку на себе не записав.

– Ну, знаєш, він людина не вільна, чим зміг, тим допоміг, в мене тепер квартира є завдяки йому.

– Марійко, краще б він розписався з тобою, – промовила старша сестра Наталія.

– Наталю, хто б казав, тобі під тридцять, а ти сидиш сама. Є багато охочих з тобою розписатись? А в мене хоча б дитина є. Образливі слова від молодшої сестри Наталка пропустила через себе легко, не чіпляючись за них.

З дитинства звикла няньчитися з молодшими. Брат одружився і поїхав із сім’єю до райцентру, молодша сестра Марія після школи подалася до міста. Вистачило розуму вступити до коледжу, та влаштуватися на роботу. Павло Іванович, її спонсор, не виправдав надій. Натомість з’явилася Юлечка.

– Наталю, ну я до тебе з проханням, – рвучкість Марії зникла, вона винувато дивилася на старшу сестру: – не маю я з ким Юлечку залишити, може, посидиш із нею хоч кілька місяців. Наталя притиснула до себе дитину, серце застукало від радості, своїх немає, то хоч з дитиною молодшої сестри поняньчуся. Через мить отямилась: – Маріє, але я теж працюю.

– Ну, подумаєш, обліковець на фермі, знайдуть тобі заміну. А грошима я допомагатиму, мені легше грошей вам з матір’ю дати, ніж удома сидіти. Та й мама тобі допоможе.

– У мами нашої ноги болять, – важко зітхнула Наталія.

– Тоді, що, ти не допоможеш? – Марія стала крутити в руках шарф, нервово смикаючи його. – Гаразд, доведеться чужу людину наймати. Я думала краще своїм грошей дати, ніж чужому.

– Та ти не спіши, треба обдумати, я ж тобі ще не відмовила. Гаразд, є в мене заощадження, до садка посиджу з Юлечкою. Марія зіскочила і обійняла старшу сестру, відразу перетворившись на лагідне кошеня. – Наталочко, дякую! А я приїжджатиму, подарунки привозитиму, речі, продукти…

Приїжджала Марія і справді регулярно, раз на місяць. Діставала з сумки речі, іграшки, вбирала Юлечку і крутила її з усіх боків, як ляльку. – А дивись, що мама привезла тобі, – вона діставала черговий подарунок із сумки, привертаючи увагу дитини. – Маріє, ти б частіше навідувалася, а то Юлечка мене мамою кличе.

– А ти про мене нагадуй частіше, кажи, що мама у місті. – Так домовлялися ж на якийсь час, їй у садок пора… – Наталочкооо, – Марія ставала відразу плаксивою, на гарному обличчі з’являвся смуток і образа, – я зараз працюю, як кінь, мені місце заступника начальника відділу «світить», не можу ж упустити. Уяви, допізна працюю, коли Юлечкою займатись. А грошей я дам, як тільки премію отримаю.

– Та вже добре, я влаштувалася в контору підлогу мити вранці, мама з Юлечкою сидить у цей час. – Дякую, дякую, Наталочко, ти в мене найкраща!

До шести років Юлечка, завдяки мамі Наталії, вже вміла читати по складах, рахувати і навіть трохи писати. На полиці лежав стос книжок із улюбленими казками. Але найбільше Юлечці подобалося ходити з Наталею до струмка, який був у лісі, відразу за селом. Варто було пройти останні два будинки, як по обидва боки починався ліс, і зовсім поруч дзюрчав струмок.

– А він завжди тут був? – питала дівчинка. – Завжди. – І коли ти була маленька? – Так, і коли я була маленька, і коли твоя мама була маленькою, і навіть коли бабуся була маленькою. – То він що, старенький? Наталя засміялася: – Ні, він не старенький, просто струмок старший за нас. І скільки б років не біг, а вода в ньому чиста.

Ближче до школи, Наталія все більше турбувалася: – Маріє, дитині в школу скоро, треба щось думати… – Стривай, Наталочко, ще трохи і стану я начальником відділу, уявляєш, ще така молода, а вже начальник. Ти ж будеш мною пишатися? – Буду, – Наталя складала посуд у шафу і була задумлива, – ти молодець, тільки Юлечка куди до школи піде: тут, у селі чи в місті? – Звичайно в місті, – Марія скривила нафарбовані яскравою помадою губи, – тут і питати нема про що. Наступного приїзду Марія оголосила, що відвозить Юлечку. – Треба за місцем прописки до школи записати, одягнути пристойніше, а то звикла тут по-сільському…

Наталія присіла на ліжко і схлипнула: — Це добре, це правильно, дитина з матір’ю має жити.

– Слухай, – Марія клацнула пальцями, в очах майнув радісний вогник, – а давай і ти поїдеш у місто. Я через знайомих допоможу тобі кімнату в гуртожитку отримати, Юлечку будеш до школи проводжати і зустрічати, – весь час разом.

– А коли мені працювати?

– Ну, влаштуєшся також кудись підлогу мити, ну щоб не на весь день. Наталія подивилася у вікно, з якого добре було видно двір, – Юлечка гойдалася на гойдалці, тримаючи на колінах ляльку. У Наталії всередині щось стиснуло, було гірко і тяжко перед розлукою з дівчинкою. І ось же воно вирішення проблеми: поїхати разом зі Марією, бути поряд з Юлею… Вона встала, випросталась, як струна, і твердо сказала: – Ні, сестро, не буде так. Не поїду з тобою. Я тут залишусь, у рідному селі. І ось ще, що: ти про матір забула, – її мені теж із собою везти, а хату покинути?

Марія, не чекаючи такої реакції, мовчала. – І ось тобі моя пропозиція, – Наталія продовжувала так само твердо: або ти живеш з донькою, або якщо тобі зовсім ніколи з твоєю роботою, то залишай у мене з умовою: я Юлечку удочеряю. – Та ти що, як так можна? – Вона мене все одно другою мамою називає.

-Якщо хочеш бачити, як дочка росте, займися нею. І повір, мені це казати, ох як важко – промовила Наталія.

– Мамо Наталю, ти приїдеш? – Обов’язково приїду, часто приїжджатиму. І ти приїжджай, я завжди на тебе чекатиму.

– А чому ти з нами не хочеш їхати?

– Сонечко моє, а як же без мене наш струмок, а як бабуся? Я їх теж люблю: і бабусю, і наш будинок, і струмок, і наш ліс… Пам’ятаєш, як суниці з тобою збирали? Юлечка кивала, посміхалася, обіймала маму Наталю і шепотіла: – Я теж вас усіх люблю.

– Ось як виходить: витягнула доньку молодшої сестри, а сама одна залишилась, а непогана ж дівчина, – сусідка навпроти щиро співчувала Наталії. – Це точно, – погоджувалися з нею односельці, – як не пощастило змолоду, так і засиділася. А чоловікам – їм гарненьких подавай, он як сестра її молодша Марія. Вийшла-таки заміж, і з дитиною взяли, та й кажуть, чоловік непоганий трапився. А Наталії одній знову сидіти.

Весняним днем, коли травнева зелень і цвітіння дурманили голову, Наталія покликала подружку Оксану і разом пішли до струмка. Соковита трава була м’якою і здавалася шовковистою, а дзюрчання струмка чулося ще здалеку. Вони обидві зупинилися, як укопані, гадаючи, кому знадобився їхній струмок. Чоловік, років тридцяти п’яти, порався біля струмка. – Агов, ти що там робиш? Дамбу будуєш?

– Що ви, яка дамба, – він весело дивився на жінок, – струмок рятую, додумався хтось переїхати його тут автівкою, – ось береги вирівнюю. Наталя не одразу впізнала Сергія, який жив тут раніше, а тепер будиночок використав під дачу.

– На дачу приїхали? – Запитала вона.

– Можна сказати, додому приїхав, я ж тут народився. А ти, Наталю, дивлюся, ще гарнішою стала… Оксана штовхнула подружку в бік ліктем, Наталя спалахнула, як дівчисько, – ніколи себе красивою не вважала: висока, незграбна, не порівняти з красивою сестрою Марією.

Влітку Сергій зробив Наталії пропозицію, над якою вона довго не думала. «Ну а куди їй подітися, – зауважив хтось із сільських, – добре хоч у нього син від першої дружини є, бо Наталія вже не зможе народити. Змогла. Народила за рік дівчинку. Назвали Світланкою.

Юлечка, на той час відмінниця у школі, запевнила Наталію, що обов’язково приїде на канікули бавитись з маленькою Світланкою, і що всі разом вони підуть на улюблений струмок.

Солодко було від цих слів, від дитячої любові, такої безкорисливої, – від любові, яку допомогла посіяти в серці Юлечки її мама Наталія.

You cannot copy content of this page