Свої заробітчанські гроші я завжди розділяю на чотири купки: собі трішки, чоловіку, сину і свекрусі колишній. Ні сині мій, ні тим паче чоловік ,про те не здогадувались, аж до останнього часу. Випадково та таємниця відкрилась і хто ж знав, що те так моїх рідних обурить

Свої заробітчанські гроші я завжди розділяю на чотири купки: собі трішки, чоловіку, сину і свекрусі колишній. Ні сині мій, ні тим паче чоловік ,про те не здогадувались, аж до останнього часу. Випадково та таємниця відкрилась і хто ж знав, що те так моїх рідних обурить.

Десь саме от таку реакцію я й передбачала свого часу, тому і не говорила правди своїм чоловікам. Ну а як їм пояснити те, що я передаю колишній свекрусі щомісячно по двісті євро уже який рік поспіль?

— Не моїй мамі, не своїй, а чужій людині? – аж на фальцет чоловік переходить.

Та де їм усім зрозуміти, що не було б у мене нічого без тієї жінки? Де їм усвідомити, що усіма грошима у світі я ніколи не покрию свій гріх перед Оленою Павлівною. Хай, що мені говорять, а я, як допомагала, то так і буду допомагати, можливо і більше тепер передаватиму, як все викрилось.

Я заміж вийшла у двадцять п’ять років уперше. Для чоловіка мого то був другий шлюб і перша дружина його залишила дуже не гарно. Ніхто до того і після не любив і не цінував мене так, як мій Микола.

Тоді я думала, що от так і треба, не могла оцінити у силу свого віку юного те, наскільки мені пощастило. Жила життям звичним, а лиш зараз згадую і гірко зітхаю, бо у другому шлюбі і половини такого тепла і щирості не мала.

Прожили ми із Миколою п’ять років у любові і злагоді, і вже ми мріяли про діток, як сталось непоправне: ніч слизька дорога, а Микола так поспішав додому.

Три довгих роки для мене перетворились у один день який не мав ні початку ні кінця. Палати, спеціалісти, надзусилля і нуль, абсолютний нуль результату.

Мій Микола був от тут із нами, але й не тут, бо нічого не розумів і просто дихав повітрям. Саме тоді я подалась на заробітки, вірила в те, що гроші допоможуть знайти кращих спеціалістів, що я зможу щось змінити.

Намарне. Миколи був тут і не тут зовсім. Свекруха доглядала свого сина, приходили спеціалісти, але нічого не змінювалось. Нам чітко сказала – надії ніякої.

За п’ять років, коли я вчергове приїхала додому, свекруха почала важку розмову. Вона попросила мене жити далі і сказала, що мій чоловік ніколи не пробачив би її і мене, якби я занапастила своє життя:

— Знайди собі пару, створи сім’ю. Ніколи і ніщо не зрівняється із радістю материнства, доню – говорила вона мені. – Що ж, от так вийшло і нікого винити. Ти повинна жити далі.

Я пам’ятаю, навіть образилась на неї, але вони із мамою змогли мене переконати, впросити жити далі. Я все ще приїздила, навідувала їх із Миколою, допомагала фінансово, але за кілька років таки вийшла заміж і на світ у мене з’явився синочок.

Минуло багато років відтоді, мій син уже дорослий чоловік, Миколи мого немає на цім світі, а колишня свекруха залишилась геть одна.

За роки, що вона провела біля свого сина у неї ніякого здоров’я не залишилось. Пенсія – мізер, тож я і передачі їй шлю і розмовляю із неї тричі на день, і допомагаю матеріально.

Чоловік другий про це не знав, не такий у нього характер, аби зрозумів мене, хоча людина він хороша. А свекрусі своїй я як допомагала, так і буду допомагати.

Вважаю, що ніякі гроші ніколи не зможуть окупити того, що вона мені дала – сім’ю, материнство.

От хіба важко мене зрозуміти, скажіть? Ви б змогли залишити її після всього без допомоги?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page