fbpx

Свята обіцялися видатися не дуже радісними, а зима як взялася з листопада так круто, що й на двір виходити не хочеться, а що вже казати, що мене прийдуть гості відвідувати з колядками?

То я колись колядувала так, що на другий день не могла говорити, а тепер що? Хтось пікне перед вікнами, що поки ти вікно розсунеш, то вже й по коляді.

А колись, що не гості, то під вікнами колядують, господарі доєднаються аби всі сусіди чули, що у них гості порядні та до звичаю привчені: «Бог Предвічний народився, прийшов днесь із небес, щоб спати люд свій весь і утішився».

Давно я вже не тішуся, бо діти мої хто де, Орест за кордоном з дружиною та дітьми, вже й не вернеться, бо там роки. Приїжджав п’ять років тому, але лише того, що мав іти до стоматолога.

Уляна в Одесі, а Ірина в сусідній області. Отак кожен має виправдання, що живе далеко, того й не приїде до мене.

Колись ще хоч онуків привозили на літо, а тепер і того нема, бо онуки виросли і вже до баби не хочуть їхати.

Он до сусідів приїжджають, бо то недалеко, а у мене лиш по відео привітають і то кілька хвилин, адже, про що отак можна довго говорити? Та покажуть будинок, як живуть, діти скажуть ото «хело», спитають як здоров’я і як погода і все. Я більше з котом маю бесіду, ніж з ними.

А мені вже сімдесят п’ять років було і на ювілей мій так само ніхто не приїхав, тільки Ірина, бо лише двісті кілометрів, то як мусила за всіх мене відвідати. А інші отак по телефону й привітали.

Отак ростила їх, тішилася ними, а обпертися нема на кого.

Думала я над цим всім довго, бо ж що мені одній цвілими днями робити, як минуле не згадувати?

Аж тут прийшла моя сусідка і каже:

– Та на поминки усі з’їдуться, – так вона мене розраджувала.

І так мені то в голову запало, що мусила вже Марися мені стати в поміч, хоч вона й не хотіла того робити.

– То буде репетиція, – кажу я їй, – бо я за тебе старша, то й перша піду.

І вона й подзвонила моїй Ірині, а та вже всім іншим і через два дні почали мої рідні з’їжджатися та сходитися.

Звичайно, що я накрила гарний стіл, бо треба було любих гостей зустріти. Найдовше чекали на Ореста, бо поки долетів, далі потягом, але всі мої діти жили в нашій хаті і було так гамірно та весело, як не було вже давно.

– Мамо, я звичайно, мало не впала, коли мені сусідка сказала, що ви пішли у засвіти. Але тепер я вам те прощаю, – каже Ірина, – бо, коли б ми ще так зібралися?

Так, та Коляда мені запам’яталася на довго, бо мені діти й відео назнімали, тепер можу цілими днями то на телефоні дивитися, як вони мене вітали з вінками. Ой, ото сміху було!

– Нічого, на батька покладемо, – казала я їм, – Стрічки тільки зніміть, що з мамою прощаєтеся.

І кажуть, що я не права, бо дурно дітей від їхнього життя відволікла. А нащо мені їх на поминках? Я їх ще хочу бачити наживо і не раз.

Уляна мене на літо запросила на море, то я й поїду, а що? За все життя на морі не була, а тут поїду і так само дітей назнімаю та онуків, щоб не в вікно їх визирати, а мати завжди перед очима.

Орест теж каже аби я їхала й до нього, але то вже навряд чи я на аж таку подорож наважуся. А Іринка, то вже як рукою подати, хай вже вона мене й до себе на схилі років і приймає також. А потім вернуся додому свого і більше нікуди не поїду, бо тут мої спогади і моє серце.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page