Сидить “кавалер” за моїм столом, наминає за обидві щоки плов, та ще й морщиться: “Не вмієш ти плов варити, то рисова каша якась із м’ясом. Та й чого курятина. Правильний плов із телятини”. Знаєте, я б і відповіла, але ж не про те думала. Очі мої були прикуті до його ноги. Вірніше, до п’яти яка виблискувала брудом із дірявої шкарпетки.
Ну от, п’ятнадцять років дружби коту під хвіст. А все чому? Все через те, що я не відповіла взаємністю на великодушний вияв уваги і залицянь зі сторони Марининого брата. Холостяк у сорок це уже підозріло, а холостяк та ще й з такими принципами, то явно не мій тип.
Відколи я розійшлась із чоловіком у подруг і всіх знайомих одне на умі – знайти мені пару. от прямо спати вони не можуть, все думають як то я одна і сама.
— Ти така гарна, така весела, така хазяйновита, треба тобі чоловіка терміново, – кажуть так, ніби отой чоловік і врятує мене від веселості краси і хазяйновитості.
Ну ніхто не вірить у те, що людина мріє про самотність. Наїлась я того заміжжя та так, що надовго вистачить. Пішов чоловік а я плачу. Плачу від розуміння того, наскільки ж нерозумною була, що стільки років низенько вклонялась та просила його сім’ю не руйнувати.
Знала б, що от так буде мені вільно і добре, то пішла б сама. Ну. але ж тримало оте вічне: “У вас сім’я, а як же діти? Як ти сама з дітьми?”. Та виявилось, що самій краще значно. Навіть усміхатись навчилась, час на себе з’явився.
Ну але оці періодичні “сватання” хочу того чи ні. а переживати мушу. Здається. я вже знайома з усіма не жонатими сусідами і братами і родичами. своїх знайомих.
А це. подруга моя дуже близька завітала на гостину в суботу. Ми з нею колись разом працювали, то так спілкування і зберегли. Діти у неї трішки менші від моїх. то я одяг їхній малий передаю. Тож бачимось ми часто.
От і того дня вона завітала за черговим пакунком. Прийшла не самаю а зі своїм братом. Довго вони щось там м’ялись. терлись, я їх на чай покликала в кухню. тільки сіли, як подруга підскочила за торби і у двері, ніби як у неї справа яка нагальна з’явилась. Торби не забула. а от брата залишила.
Сидить той пан на моїй кухні, озирнувся і видає:
— Видно що сама живеш.
Я аж знітилась. Чим тааким моя затишна кухня видає те, що чоловік пішов два роки тому? Хіба абсолютною справністю всього, адже нещодавно майстра наймала.
Саме діти прибігли знадвору обідати. я їм насипала плову, ну і гостю заодно.
— Лікті на стіл не став, сядь прямо, – чую із чужої дзвіниці, – А сіль на столі хіба не повинна бути, господине. Як то їсти, якщо солі немає.
А потім давай розповідати мені, що плов у мене і не плов зовсім, а каша рисова із м’ясом. Що курятина тут ні до чого, а от телятина була б у самий раз.
— А зіра зайва, – заявляє мені. – Готувати треба все ж уміти.
Критикує, а сам за обидві щоки наминає. Я б може і сказала що, але ж погляд був прикутий до брудної п’яти, що тирчала із порваної шкарпетки. Очі стали помічати і засалені рукава у светрі і на джинси у плямах.
— Ну так, а батьки у тебе є? – питає у мене, – Бо ж діти десь жити мають, доки мама особисте життя влаштовуватиме. Я одразу кажу, що утримувати їх не збираюсь. Знаю я, навіщо тобі чоловік.
— Не сміши, – уже не витримала я, – тобі б зі шкарпетками та пралкою розібратись, а ти ще про сім’ю розмріявся. Давай, напевне ти йди, бо я тебе ніби як і не кликала сюди.
Фиркнув і у двері:
— Не дивно, що ти й досі одна. Таку ніхто уже заміж не візьме.
От так я втратила добру подругу. Образилась вона на мене. Бачте, добра хотіла, пожаліла, а я нахамила і щастя своє відлякала.
Та й дійсно, такий кавалер, так принципи і обізнаність у всьому. таке майбутнє веселкове, а я відмовилась.
Цікаво, то тільки мені так щастить, чи от такі “кавалери” то уже назавжди, якщо ти розлучена мама двох дітей
02,12,2023
Головна картинка ілюстративна.
