П’ять років тому я влаштувалася на нову роботу. Наш колектив складався тільки з одних жінок. Прийняли вони мене, здається, добре, всі доброзичливі, усміхнені.

Все показали, пояснили. В тому числі, скромний побут відділу. Де чайник знаходиться, куди їжу складати та інше.

Не люблю банальності, але я не можу жити вранці без кави. Тому на наступний день я принесла з дому свої чайні та кавові аксесуари, та звісно ж улюблену каву.

Каву я визнаю тільки у зернах, ну іноді і мелену. Не можу я пити розчинну. Мені не подобається її смак. Вона для мене і на каву не схожа!

Вдома я намолола баночку і принесла на роботу. Баночка невелика, грамів 50. Я поглянула на неї і подумала, що має вистачити до кінця робочого тижня.

Оскільки ми з чоловіком двоє працюємо з восьмої ранку, то на роботу він мене підвозить рівно о 7: 30. Та я і не заперечувала. Спокійно, в тиші я випивала свою ранкову чашечку кави. Та з гарним настроєм, потихеньку стала до роботи поки весь відділ не збереться.

Сиджу я, насолоджуюся кавою, читаю новини в інтернеті. Заходить Тетяна Петрівна, насторожено поводить носом, принюхується. Схиляється майже до самої моєї чашки і округливши очі, запитує:

– Це що у тебе? Кава?

– Ну, так. – я зніяковіла. Думаю оце зараз почнеться.

– Справжня?

– Так, цілком.

– Люблю гарну каву! Можна мені теж чашечку? Бо наші дівчатка лиш про здоров’я піклуються. Ні кави, ні міцного чаю не п’ють!

– Так, пригощайтесь!

Підсуваю їй френч-прес і свою баночку з кавою.

Начальниця заварила собі напій і разом з моїм пресом пішла до себе.

На наступний ранок все знову повторилося. І наступні тижні я спостерігала за такою  ж картиною. Мені, звісно не шкода було. Однією ложечкою більше, однією ложечкою менше.

Але коли Тетяна Петрівна стала запрошувати своїх подружок із сусідніх відділів на мою каву мене це серйозно почало напружувати. Вони спокійно підходили до моєї тумбочки, і як ні в чому не бувало, брали мою каву.

І навіть не питали, а іноді, тільки невдоволено позирали на мене. Оскільки в баночці залишалося всього декілька ложечок кави. Та не забували нагадувати мені поповнити запаси.

Одного дня я вирішила, що досить мені годувати їх (тому, що моє печиво вони теж із задоволенням вживали). І я не стала поповнювати запаси.

Начальниця, вже за звичаєм, зайшовши в наш кабінет рушила до моєї тумбочки. А потім, щиро здивувалася у відсутності підбадьорливого напою на звичному місці.

– А чому у нас немає кави? Ти що забула купити? Я ж тобі в п’ятницю нагадувала!

– Ой, ви знаєте, шановна Тетяна Петрівна, я вирішила на здоровий спосіб життя перейти! А там і кави не можна і печива теж. Можна тільки чай зелений, хочете? Дуже хороший чай. Бадьорить краще ніж кава!

Начальниця, не зронивши слова, засмучена вийшла та стрімко пішла в сторону бухгалтерії, у них кава завжди є!

Після цього я нарешті зрозуміла, чому з усього нашого відділу жодна співробітниця не п’є кави.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка ілюстративна – pexels.