Син дивився мені прямо в очі і говорив повільно, чітко розділяючи слова: “Або ти змінюєш своє ставлення, мамо, або збираєш речі і повертаєшся додому. Дякую тобі за все, що ти для нас зробила, але ж усьому є межа”.
Мені і мову відняло, бо не очікувала, що Артем посміє після усього, що ми пережили, от так говорити із рідною матір’ю. Думала, може то він для дружини виставу влаштував, а потім буде вибачатись, але ні. За кілька днів я почула:
— Я вже зателефонував у село, тітка Ніна підготує дім до твого повернення. Мамо, я тебе дуже люблю, до кінця життя буду перед тобою у боргу, але вибач, наразі ти у моєму домі зайва.
Я ніколи не думала, що мою долю доведеться повторити онукам. Я ж без матері росла. Нас із сестрою виростив батько, бо мами не стало ще як ми були геть малими.
Я її і не пам’ятаю, бо ж була крихітною. Якби не фото, то й не знала, як вона виглядає. Тато нам був і мамою, і батьком, і строгим вихователем, і найдобрішою людиною, і порадником.
Звісно, те що ми матері не мали відчувалось і завжди. Яким би тато не був прекрасним, а він був батьком. Бабусі жили дуже далеко і бачили ми їх тричі за життя, тож нам не вистачало саме жіночої руки.
А тут у сина мого та ж ситуація склалась. Моєї невістки не стало раптово і так невчасно, несподівано, і взагалі незрозуміло, як, що ми всі розгубились.
Найменшій онучці лиш пів року, старша мала три, син тільки роботу змінив, далекобійником став, а тут таке. Я, як поїхала невістку у вічний путь проводжати, то так у сина в місті і залишилась. Добре бачила, що сам він просто не впорається.
Важко Артем той період переживав, бо свою дружину він любив і дуже. Та й Неля дивилась на нас з сотень сімейних фото, що розвішені були стінами. Ніби відчувала і кожну мить життя вона закарбовувала у пам’яті рідних от такими яскравими, усміхненими, життєрадісними фото.
Перші пів року ми існували а не жили. Напевне нас усіх рятувала Оля – найменша моя онучка. Мале дитя нічого не розуміло і росло потребуючи уваги щомиті. Ото за піклуванням про неї і проходили дні.
Так, я замінила дітям маму. Син багато працював, а я була з дівчатками. Готувала сніданки, втішала, вчила тримати ложку і ходити, плела косички і рятувала коли ті занедужають.
Діти сина – мої діти і навіть ближчі мені від рідних, бо онуки сприймаються інакше від дітей, це вам будь-яка бабуся підтвердить. Тим паче – сирітки. Мені шкода їх було до сліз.
П’ять років от такого розміреного життя минуло. Старша моя онучка вже й у другий клас пішла, менша ще в садок ходила, як привів сину у наш дім Ірину.
Напевне, я винна сама, бо не хотіла, аби син повторив долю мого батька: залишився один до старості після втрати дружини. Щодня я йому повторювала, що дівчаткам потрібна мама і я не вічна.
Ірина ж мала своїх двох дітей, тільки хлопчиків, тож переїхали вони у дім мого сина усі разом. Одразу стало у нас і шумно, і весело, і якось інакше.
Я спершу і раділа, бо ж побачила, що дівчатка гарно із Ірою поладнали і та не робила різниці між ними і своїми дітьми. Та й син ніби, аж помолодшав. Іру він кохав, вони про спільну дитину задумались серйозно.
Та от, стала я помічати, що Іра до дівчат так само ставиться, як і до хлопців своїх. Говорить, як до дорослих і чекає від них того ж що від дорослої людини.
Наприклад, дівчата встали з-за столу прибрали і пішли бавитись, а вона їх поверне: ” А посуд?”. Ну а що та дитина у вісім років вимиє, скажіть?
Або от – картопля і приготування їжі. Іра як готує, то треба, аби усі четверо дітей були коло неї. Один чистить картоплю, інший щось нарізає, ще хтось тарілки подає, чи посуд брудний миє. І це навіть моя менша онука якій лиш п’ять біля них.
Звісно, я пояснювала новій невістці, що діти, ще діти і не повинні аж так допомагати. Зрештою, після них все одно доводилось доробляти, прибирати до ладу:
— Хай вчаться. – казала та вперто, – Я не квіти в оранжерею вирощую, тут майбутні люди ростуть – повинні усе вміти самі і розуміти, як, звідки і що береться. Я не обслуга, ми – сім’я.
Найприкріше, що у таких випадках син ставав на сторону Ірини. Він не бачив нічого такого в тому, що діти допомагають їй буквально скрізь. Навіть прання і, те вони вивішувати їй допомагають, хоча, що там робити, поясніть? Раз два і все.
Дійшло до того, що син мене попросив на вихід. Мовляв, дякує за все, ніколи моєї доброти не забуде, але далі вони самі. До мене будуть приїздити, залишати діток на літо, але під одним дахом жити ми не будемо.
Їду додому і ніяк не можу заспокоїтись. Душа крається і очі на мокрому місці. Мені шкода дівчаток, бо розумію, що та жінка ніколи їх не прийме, як я їх прийняла, ніколи вона не стане із таким підходом, їм мамою.
А син? Як він міг зі мною от так? Після скількох років? Чим я таке заслужила?
Головна картинка ілюстративна.