Щодня – турботи та турботи. Наприклад, завтра обов’язково треба купити цибулю. Великий мішок із сітки. Надовго вистачить. Попереду зима. Щороку купували. А в цьому щось припізнилися.
А ще у вихідні ляжеш на диван відпочити. І обов’язково дивишся на шматочок білої фарби, який, як осінній березовий листок, трохи загнувся. Ось-ось упаде. Отже, треба ремонтувати. Чи фарбувати, чи навісну стелю зробити. Капусту посолили, огірки із помідорами теж. Є сухі гриби – на два рази вистачить.
Потрібно якось дотягнути до зимових канікул. Втома нагромадилася. Спокою хочеться. На роботу дивитися нудно. Ще два місяці – витримати треба.
Чоловік, що за столом сидить – трохи ліворуч, тихенько своїми справами займається. Вона бачила, як він оголошення написав, що продає садову ділянку з будиночком. І на якийсь веб-сайт поставив. І фото будиночка прикріпив. До речі, розпал робочого дня. Вміють люди! А вона так не може. Халтурити не може.
Чоловікові шістдесят чотири. А він усе працює та працює. Його якось запитали – про пенсію – він відповів, що не уявляє своє життя без роботи. Зовсім не уявляє. Йому дуже дістається від начальства. За помилки. Через недоробки. Доходить до прямих неприємних слів. А він нічого – проковтне – і знову потихеньку працює.
Має двох онуків. Гуляти їх містом водить. І розповідає: були там і там, і там. Цікавий чоловік.
Вона також не розуміє, як можна без роботи жити? Це призначення людини – робота. Як істоти, наділеної розумом. Та й користь – хай невелику – приносити хочеться.
Щодня – турбота. Мабуть, із цього життя й складається. Внучка двійок нахапала – вище даху. Допомогти треба, втрутитися, як то кажуть. У доньки неприємності – підтримати.
А ще з зарплати купити трохи валюти. Раптом гривня обвалиться? Про майбутнє думати треба. Ми ж розумні люди.
Літо швидко пролетіло. Запрошували здійснити невелику подорож Дніпром – на теплоході. Заманливо було. Тим більше що ніколи Дніпра не бачила. І теплоходів також. Тільки по телевізору. А господарство куди? Хто доглядатиме овочі? Їх поливати треба і прополювати. І не лише за овочами. Ягода ще є. А там знаєте, скільки роботи? Вище голови роботи.
Подумала-подумала і відмовилася їхати. Натомість із чорниці варення зварила. Гаразд, Бог із ним – з Дніпром. Тяжко, звичайно, роботу з садом-городом поєднувати. А куди дінешся? У чоловіка-колеги – два сади.
Дожив до шістдесяти чотирьох років і відчув, що не впорається. Один продав. Каже, що досить того, що залишився. Можна нагодувати дві родини – овочами.
Ось і вона – на дві сім’ї старається. Внучка дуже полуницю любить. І садову місцеву сливу.
Щодня якісь турботи. Про себе ніколи подумати. Чи так живемо? Чи все правильно? Не все, мабуть. От ще добре було б валюти підкупити. Кажуть, гривенька обвалитися може. А ще садок на зиму приготувати. Ще стелю пофарбувати. І з двійками у онуки розібратися. І доньку втішити. А з Дніпром – Бог із ним. Працювати треба. Розумієте, працювати, ми ж розумні істоти.
Чоловік, що сидів ліворуч, несподівано занедужав. Увечері ледве-ледь додому поїхав. Він економна людина. Завжди на трамваї. А вчора – на таксі. Мабуть – щось серйозне.
Вранці зателефонував його син. Сказала, що батька не стало.
Усі дуже розхвилювалися. Тяжко було. За кілька днів провели. І всі побачили його онуків. Вони серйозні були. Переживали. А після того, коли все закінчилося, вони щось розвеселилися. Штуркали один одного, коли ніхто не бачив.
Син його приїхав – речі забрати. У бухгалтерії нарахували останню зарплатню. Розписався, гроші прибрав. І пішов – із речами. Одна жінка раптом побачила, що він батькову чашку забув. Наздогнала – віддала. Вийшли із роботи. Побачили ту саму чашку в урні. На вулиці. Не потрібна вона.
На другий день прибиральниця вимила його стіл та крісло. Начальство викинуло записник, зошити із записами. І стіл стояв чистим-чистим. А ще за день за ним з’явилася жінка. Її на роботу прийняли. І всі забули про чоловіка, який потай розміщував оголошення. Забули про чоловіка, котрий жодного дня не був на пенсії. Робота ж важливіша.
Так душу роз’ятрило – не передати. Чоловік цей їй наснився. Він ніби сидить за своїм столом і суворо дивиться на неї.
Так душу роз’ятрило. Так роз’ятрило! Може, щось у нашому житті не так? Може, ми щось не бачимо в ньому? Щось пропустили? А воно, життя, дивне. Сьогодні є, а завтра?
Автор: Heorhiy Zharkyy.
Фото ілюстративне.
