Я ж їм квартиру віддала, всі заощадження дала на машину, з онуками сиджу, коли привезуть. І після цього такі слова?
Я росла в родині, де моя мама віддавала все нам, дітям, вона ніколи собі щось не купувала без крайньої необхідності, а коли ми ділилися з нею цукерками, то казала, що дуже любить тільки льодяники, а від шоколадних її болить зуб.
І я така сама. Купить мені син на день народження коробку цукерок, а я тримаю для онуків, як прийдуть, то й даю їм по цукерці, а сама навіть не візьму.
– Як я буду їсти, а діти ні?,- кажу синові на його зауваження, що це він мені купив солодощі.
– Мамо, вони мають щодень, а ви раз в рік не хочете з’їсти?
Мені рука не піднімається, розумієте. Не можу.
Та попри таку мою відданість, життя з чоловіком не склалося, хоч я дуже йому годила. Але таку мою доброту він сприйняв як не знаю що, крутив ще з якоюсь жінкою і та вже чекала дитину, а він пішов до неї.
– Ти тільки берега не пускайся, добре? Знаю, що не зможеш без мене, але я заслуговую на щастя.
– А я?, – вирвалося в мене.
– Що ти?
– Я не заслуговую на щастя?
– Та звідки я знаю, – байдуже сказав чоловік.
І так я залишилася сама з сином, мені навіть краще було самій виховувати дитину, бо на роботі я мала хорошу зарплату і жили ми в квартирі моєї бабусі. Хоч мені й вистачало на все. Але я відкладала кожну копійку, бо синові треба поступати, синові треба на одяг, синові треба на весілля, синові треба на машину…
А далі те саме все треба онукам.
Коли віддала квартиру синові, то переїхала до батьків, бо вони вже теж потребують піклування. Отак і жила.
Аж одного дня зустріла свого однокласника, який мені дуже подобався. Він вдівець і теж приїхав доглядати батьків, так само залишив все дітям.
І ми так наче й зійшлися, ходимо гуляти і він мене запросив на ці вихідні до ресторану. Я дуже розгубилася і не знала, як відмовити, бо для ресторану у мене немає ні плаття, ні туфель.
– Доню, я відкладала на пам’ятник, але це дурниці, я краще буду під калиною, але хочу тебе бачити хоч раз в гарному платті, поки ти ще молода.
– Мамо, мені ж п’ятдесят три.
– Доню, це ще молодість. Бери і витрать на себе і як ти цього не зробиш, то я ображуся.
Я все купила і все було таке гарне, що я вже мліла від одного дотику до тканини. Залишалося піти в салон на стрижку і макіяж, як зателефонував син аби прийти до них побути з дітьми.
– Ромчику, я не можу у мене плани, я йду в ресторан. Попроси тещу.
– Мамо, ти ж знаєш, що в тещі одразу тиск, як ми дітей приводимо.
– Ні, я не можу, – ледве відмовила я, хоч хотіла сказати геть інше.
І тут почула, як невістка починає на мене наговорювати. Я не буду тут переказувати ті слова, але вони були в саме серце.
Мені хотілося розплакатися. Але раптом я відчула, наче у мене з плечей спадає брила обов’язку, брила догоджання і опіки. Все. Нарешті!
Я себе не впізнала в салоні, дівчата просто чарівниці! А от Петро засмутився.
– Я хотів тебе попросити вийти за мене заміж, але де ти така гарна за мене підеш, – сказав він.
– Чого ж не піду? Як покличеш, то піду, – усміхнулася я.
Ми живемо усі в котеджі, продали дві батьківські квартири і живемо з батьками. Син тепер приїжджає до нас один, невістка образилася, що я більше не бігаю до онуків, адже у мене тепер є про кого піклуватися, ціла родина. Нічого, може колись і зрозуміє, чи ні, як гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
