Коли кажуть «вона хотіла зберегти шлюб», то за цими словами не бачать тих титанічних зусиль, які прикладає жінка аби чоловік не пішов, як вона витрачає останні гроші аби купити йому смачні продукти, як крутить кучері перед його приходом і підмальовує губи, як чекає його без тіні докору, сяє любов’ю і прийняттям.
«Я – твоя сім’я, побач це, я – найкраще, що в тебе є, не вона, твій син – ось твоя опора», – це в думках я проговорювала чоловікові, бо вголос могла сказати щось зовсім інше.
Я не могла повірити, що попри всі мої зусилля він і далі «їздить у відрядження». Перед очима була мати моя, яка не пробачила моєму батькові, а потім за кілька років просто згасла від жалю до себе.
Батько забрав мене в свою нову родину, адже як інакше. А там мачуха вже мені пояснила все: не попадатися на очі, коли у неї поганий настрій, а поганий настрій у неї був завжди.
Коли зустріла Діму, то вірила, що він – той єдиний, з яким можна прожити все життя разом, в горі і радості. У мене була хороша зарплата, бо я працювала бухгалтером в аграрній фірмі, за два роки спромоглася навіть взяти дольову участь в новобудові, якраз на перший внесок я витратила всі свої заощадження і була така рада, що наступні внески треба робити раз в рік і меншим об’ємом.
І ось тут Діма – моє кохання і сенс в житті. Почали ми жити разом на орендованій квартирі і я не помічала, що не вистачає мені зарплати геть зовсім і така була щаслива, що мало не протермінувала виплату!
– Діма! Мені треба робити внесок, а у мене з грошей нічого, – я кліпала очима, бо такого ще не було, щоб я не відкладала гроші, – дай мені гроші на внесок на квартиру.
– Добре, але у мене нема багато, – чоловік був невдоволений.
Його коштів не вистачило і мені прийшлося взяти позику. Відтоді я почала ретельніше ставитися до витрат і зрозуміла, що маю економити насамперед на собі, тому у нас м’ясо було в холодильнику і фрукти. Але це все було для Діми. Я перебивалася гречкою і вівсянкою, казала, що слідкую за фігурою.
Але так я довго не змогла харчуватися, тим більше, що виявилося, що я була при надії. Чоловік був невдоволений і казав, що ще рано і нема грошей на малюка. Мені доводилося вести кілька фірм аби мати змогу й щось відкладати на житло і жити. Я ніколи не просила грошей на продукти чи комуналку, мені здавалося, що чоловік має покласти зарплату на стіл тай все. Але Діма був геть іншим – він наче отримував задоволення від того, що дає мені в день сто чи двісті гривень і це все супроводжувалося словами, що він нас годує.
Але я на все закривала очі, ну, подумаєш, у людини така звичка. Він у мене не просто годувальник, для мене-він сенс мого життя.
Так я жила вісім років. Вже ми й в нову квартиру переїхали, все обладнали, пройшла я всі кола садка і почалася школа. І ось новина – чоловік став геть неуважним і дратівливим, вже навіть ті двісті гривень не спішить давати, бо, бачте, він на цю квартиру заробив, а у мене теж зарплата є.
І кинулася я на свою зарплату й прихорошуватися і виварювати, з усмішкою його зустрічати, але де, нічого не подіяло.
Чоловік виносив з квартири все, що міг відкрутити, навіть дорогі іграшки Тимофійка. А я лиш очима кліпала, бо я не розуміла, з ким же я тоді стільки років жила?
– Мамо, хай все забирає, лиш би назад не вертався!, – ось так сказав син і я наче прозріла!
Лиш би не вернувся і треба все для того зробити. Тяганина з квартирою була довга і я таки довела на чиї гроші вона була куплена. Бачили б ви Дмитра. Ось це мені справді принесло радість.
Він думав, що продасть частку і житиме з новою жінкою в дружиною, але ось вам – дуля.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота