Син знову телефонує із тим же проханням: “Мамо це тимчасово. Ти на мене ображена, а діти мої до чого? Ми жити не маємо де, впусти, хоч на місяць, доки я роботу знайду у місті і зарплатню першу отримаю”. Але мене так просто не розчулити. Я гне пускала і пускати їх до себе не буду і тут справа не в образі. Ось посудіть самі, ви б простягнули руку допомоги після такого?
Нині син мені ледь не щоденно телефонує із одним і тим же проханням. Їм, бачте, жити не має де і вони просяться до мене в квартиру. Алея нікого до себе пускати не збираюсь і все через одне їхнє рішення яке вони прийняли попри моє заперечення і строгу заборону.
Свого часу на весілля сину я подарувала квартиру своєї мами. не шик звісно і не в столиці, але і в Обухові двокімнатна для молодят, погодьтесь, дуже хороший варіант, та ще й одразу після одруження.
Невістка моя приїжджа з села, та ще із сім’ї багатодітної де одна мама їх ростила. Звісно, там сподіватись на допогу не варто було. та й не думала я нічого і ні від кого чекати. Син у мене самостійним завжди був, та й роботу мав хорошу, тож молодята і ремонт самотужки зробили і меблі з технікою придбали.
Десять років прожили разом у тій квартирі. Там мої онучата з’явились і росли, аж поки я не дізналась, що син житло моєї мами на продаж виставив.
Першою думкою було – розширитись таки зважились. Мова про трикімнатну квартиру у них давно була, але не хотіли брати кредити. Така була не певна обстановка в обох на роботі, що я їх розуміла і підтримувала. А ту, так різко – на продаж. Я у сина вирішила все розпитати і дізнатись, де квартиру братимуть, які проценти. Думала, може чим підсоблю. Ага!
Виявилось, що ніхто нічого не купує. Син вирішив продати дім своєї сім’ї тільки тому, що моя сваха занедужала і потрібна була значна сума для її порятунку. Дітей у свахо п’ятеро, усі скинулись, але тогобуло не достатньо. От і вирішили вони, що нічого не шкода для мами невістки.
Я аж сіла. Спочатку намагалась пояснити сину, що він робить величезну помилку. Може прозвучить і не надто гарно, але свасі за шістдесят, а онукам моїм і десяти немає. Як він може у них дім відібрати? Та й шанси, пробачте, були мізерні. Тут вибір очевидний був, як на мене.
Але, син із невісткою вирішили інакше. Квартиру таки було продано, сваху врятували, але жити ніде стало. Невістка із дітьми поїхала в село до мами, а син працював у три зміни, аби забезпечити свою сім’ю і заробити на оренду житла.
Три роки вони жили от так. Винаймали квартири то тут. то там. Речі були у свахи в літній кухні. Онуки мої періодично у неїї жили. Як перекоти поле, їй Богу.
Ну а минулого року усе пішло шкереберть. Свахи не стало, інші діти надумали продавати мамину хату, син мусив забирати свої речі. Потім роботу втратила невістка, а згодом і син мій. Не знаю, на що вони там жили, але нині уже така в них ситуація,що аж до мене мусіли звернутись по допомогу.
Але я не маю наміру простягати руку помочі. А чому? Я попереджала, просила, забороняла. Вони мене не послухали, сміялись, запевняли, що все буде добре.
А тепер що? Тепер я треба і про мене згадали?
Е ні. Я квартиру їм подарувала? Свій обов’язок виконала? А тепер до мене нічого йти, коли за вітром все пустили.
Ну хіба ж я не права?
Ольга Р.
01,06,2023
Головна картинка ілюстративна.