Чоловікового дядька ми до себе забрали, коли стало зрозуміло, що сам він уже не зможе. Доглядали разом, але все ж більша частина турбот на мої плечі лягла. Довелось, навіть з роботи звільнитись. Коли ж Петра Олексійовича не стало, чоловік успадкував його дім. Ніколи ми не говорили про те, як будемо тим майном розпоряджатись, але те що надумав чоловік стало для мене величезною несподіванкою.
З Тимуром ми у шлюбі десять років як. Діток спільних не маємо їх і в планах ніколи не було, адже кожен із нас має своїх нащадків від першого шлюбу. У чоловіка- донька Маша, а з нами живе мій син Антон.
Петро Олексійович – дядько мого чоловіка. Коли його здоров’я погіршилось ми не мали іншого вибору окрім як забрати його до себе тому, що мій чоловік єдиний живий родич у нього. Звісно, одразу була домовленість, що всі турботи про старенького бере на себе чоловік, але самі розумієте, більшість лягла саме на мої плечі.
Три роки Петро Олексійович лежав у нашій квартирі. Коли йому геть зле стало мені навіть з роботи довелось звільнитись, аби наглядати за ним. Чоловік же продовжував працювати і забезпечувати родину.
І ось, майже рік тому Петра Олексійовича не стало. Чоловік успадкував його дім у передмісті. Будинок. хочу вам сказати, у дуже хорошому стані. Там ще й досить велика ділянка прибудинкова. Троє сусідів ще за життя Петра Олексійовича просили продати частину землі. Ціни біля столиці самі розумієте які.
Я думала увесь цей час, що той дім чоловік продасть, аджи сину моєму саме навчатись потрібно. Він цьогоріч школу скінчив і отримав запрошення від одного і канадських навчальних закладів. Звісно, на таку освіту потрібні чималі кошти, але випускники того закладу дуже гарно заробляють і це, зрештою, прекрасна путівка у майбутнє.
Але коли про мої плани чоловік почув, то був дуже здивованим. Виявилось, що дім він не планує продавати. Навпаки, здасть його поки, адже фактично у нього окрім того житла дядькового нічого і не має. От і буде у нього “подушка безпеки”, а у нас додаткові гроші в сімейний бюджет.
Я мало не плакала. Як так? Тобто, я доглядала, покинула роботу, а тепер?
Я вже бачити не можу його у своєму домі, така розчарована, що готова назавжди з ним попрощатись, але мама і син спиняють.
Обоє говорять, що він має право чинити так і вважають його рішення розумним.
А от я не розумію з якого боку тут усе правильно. Хіба можна простити такий вчинок після всього, що я для нього і його дядька зробила?
А ви б змогли жити із таким чоловіком під одним дахом?
Ольга Т.
24,05,2023
Головна картинка ілюстративна.